Читати книгу - "Кафе на краю світу, Джон П. Стрелекі"

Коли це дійшло до мене, я відчув себе дуже маленьким. Мої проблеми, те, через що я нервував, мої тривоги за майбутнє — все це здалося геть неважливим. Я знав: хоч що я зроблю чи не зроблю протягом життя, правильними, неправильними чи половинчастими будуть мої рішення, все це існуватиме й після того, як мене не стане, довгі-довгі роки.

Я сидів там, споглядаючи неймовірну красу та велич природи й усвідомлюючи, що моє життя — це нескінченно мала часточка чогось набагато більшого. А тоді мене вразила думка: «То чому я тут?» Якщо все, що я вважав надзвичайно важливим, насправді таким не є, то що тоді важливо? Яка мета мого існування? Чому я тут?

Коли в мене в голові з’явилися ці запитання, я пережив дещо схоже на те, про що розповідала вам Кейсі. Вони постійно були зі мною, поки я не дізнався відповіді на них.

Я відкинувся назад. Поки Майк говорив, я сидів, нахилившись уперед, щоб не пропустити жодного слова, і не усвідомлював цього.

— Дякую, Майку. Неймовірна історія.

— Життя — це неймовірна історія, Джоне. Просто деякі люди не усвідомлюють, що вони самі її автори й можуть писати її як заманеться.

Майк підвівся з-за столика.

— Піду трохи приберу на кухні. Джоне, вам більше нічого не потрібно?

— Ні, думаю, я вже поїду. До речі, я натрапив на цей заклад, коли серйозно заблукав. Насправді не знаю, в якому напрямку маю їхати далі.

Майк усміхнувся.

— Ну, це залежить від того, куди ви хочете дістатися.

Він зібрався сказати щось іще, а тоді замовк, наче вирішив, що повідомив достатньо. Тому заговорив про інше:

— Проїхавши ще кілька миль цією дорогою, ви дістанетеся перехрестя. Зверніть праворуч, і повернетеся на магістраль. Просто перед в’їздом є автозаправка. Вам вистачить бензину, щоб туди доїхати.

Я не знав, звідки йому відомо, чи вистачить мені бензину, щоб доїхати до заправки, але щось підказувало, що його слова виявляться правдою. Я встав із-за столика та простягнув руку.

— Дякую, Майку. У вас просто унікальний заклад.

Він потис мою руку зі словами:

— Немає за що, Джоне. Щасливої дороги.

Майк розвернувся й пішов.

XIX

Я поглянув на меню.

«Чому ви тут?»

«Чи боїтеся ви смерті?»

«Чи вдоволені ви?»

Це були глибокі запитання. Якби хтось поставив їх мені на день раніше, я б подумав, що ця людина трохи несповна розуму. А тепер, сидячи тут і читаючи останню сторінку меню, я не уявляв собі, як міг не знати їх.

Кейсі підійшла до столика, поклала на стіл рахунок і вручила мені контейнер.

— Це останній шматочок полунично-ревеневого пирога. Прощальний дарунок від Майка. А це від мене, — додала вона та простягнула мені меню.

На першій сторінці, під словами «Кафе “Чому ви тут?”», Кейсі написала мені послання. Я прочитав його раз, потім іще раз.

— Невеличкий подарунок на згадку, — промовила вона й усміхнулася.

— Дякую, Кейсі. Дякую за все.

— Немає за що, Джоне. Ми тут саме для цього.

Я залишив на столику гроші, взяв меню та контейнер з пирогом і вийшов з кафе на вулицю, де починався новий день.

Сонце тільки-но з’явилося над деревами за полем навпроти посипаної гравієм автостоянки. У повітрі трималися залишки нічної тиші, яку от-от розкрають звуки нового дня.

Я почувався відпочилим і живим. Переклавши контейнер з руки в руку, я відчинив дверцята машини.

«Чому я тут? — подумалося мені. — Чому я тут?..»

Це й справді починався абсолютно новий день.

Епілог

Після ночі в кафе дещо справді змінилося. Ці зміни не проявилися раптово, як грім серед ясного неба, але загалом вплинули на моє життя не менш драматично.

Як і Енн, я починав поволі. Я пішов із кафе з думкою: «Чому я тут?» — і міркував над цим запитанням до кінця відпустки. Відповіді надійшли не одразу. З’ясувалося, щоб знайти мету свого існування (чи свою МІ, як називала її Кейсі), треба не просто думати про неї всю відпустку, а тоді повернутися до своїх попередніх занять. Для того щоб довідатися те, що варто знати, треба докласти зусиль.

Кінець кінцем я відшукав її, поєднавши методи, про які розповідали Кейсі та Енн. Спочатку я щодня присвячував трохи часу заняттям, що мені подобались, а це було схоже на прийом Енн. Далі я спробував скористатися можливостями, про які говорила Кейсі, та шукав нагоди вивчити чи спробувати щось нове. Це допомогло мені розширити всесвіт можливих причин власного існування, тож він був не такий малий, як тоді, коли я розпочав свою подорож.

Урешті-решт моя МІ та способи, в які я хочу її досягти, стали очевидними. За іронією долі, це сталося тоді, коли я постав перед найважчим викликом із можливих. Коли людина оцінює два сценарії, один з яких — жити так, щоб досягти мети свого існування, а другий — просто жити, здається, що рішення просте.

Це не так.

З плином часу я помітив, що більшість людей на цьому закінчує свою подорож. Дивляться крізь дірку в паркані й бачать життя, якого їм би хотілось, але з якихось причин не відчиняють воріт і не входять у нього.

Попервах це неабияк засмучувало. Але, як казав Майк і як зрозумів я, люди роблять свій вибір у геть різні моменти життя. Хтось у дитинстві, хтось згодом, а хтось не робить узагалі. Із цим не можна квапити, це має бути лише їхнім рішенням.

Мені ж усвідомлення того, що «не можна боятися відсутності можливості щось зробити, якщо ви це робите чи вже зробили», допомогло відчинити ці ворота. Тепер це — один з принципів, за якими я живу.

У мене не минає й дня без думки про щось пов’язане з кафе. Я згадую Кейсі та її історію про зелену морську черепаху щоразу, коли відмикаю свою поштову скриньку та бачу купу реклами й пропозицій того, що мені непотрібно. Ця припливна хвиля завжди тут, готова забирати в мене час і сили. Але тепер я знаю, що вона існує, і бережу сили для відпливних хвиль.

Я часто згадую й Майкову історію про посиденьки на пляжі в Коста-Риці. У широкому контексті наші перевантаження, тривоги, перемоги та поразки мало що значать. Однак ми знаходимо в них сенс, зіткнувшись із власною гаданою неістотністю.

Якщо я й шкодую про щось через те, як змінив своє життя, то лише про те, що не вчинив так раніше. Гадаю, до тієї ночі в кафе я просто був не готовий.

Тепер, з’ясувавши, чому я тут, і живучи заради цієї