Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

— Я склала імена всіх ветеринарів цього міста, і твоє… тобто твого батька — у будь-якому разі воно мені випало. А позаяк він помер, то я вирішила, що ти — та сама, кого я мала знайти.

— Це називається «Закляття відбору Рубашкіна»?

Ще одне зітхання, напад хвилювання.

— Я знаю, знаю, Рубашкіна розвінчали у вісімдесятих, — сказала вона. — Технічно воно не є закляттям. Але воно все одно спрацювало, чи не так? — Вона усміхнулася з надією.

Зненацька в моїй голові промайнула панічна думка:

— Коли ти його несла сюди, хтось його бачив?

— Я була дуже обережна, їй-богу, — відповіла Меллорін. — Я знаю закон. Я знаю, що він не повинен бути в мене.

— Твої батьки дозволили залишити його в себе?

Вона помовчала хвильку.

— Вони не знають, — відповіла вона. — І не дізнаються.

Її очі натякали на те, що в цій історії є щось іще, але мені було зрозуміло, що про це вона мені просто зараз не ­розповість.

— Як ти взагалі ним розжилася? Як ти його дресирувала? Хіба лисиць взагалі можливо приручити?

— Якщо ти змушена приручати свого фамільяра, то ти робиш щось не те, — сказала Меллорін. — І я не приручала його. Я його викликала.

— Ти викликала його. Тобто ніби з повітря?

— Я не знаю, звідкіля він узявся, — відповіла вона. — Чи не так, Бадґінсе? Одного разу ти з’явився біля моїх дверей, правда? — Вона взлася пестити свого лиса, і той видав звук на кшталт кудахтання з муркотінням. — Я прикликала його, і він прийшов, і я люблю його. Отак от.

Насправді вона вже не говорила зі мною. Ви б не розмовляли з людиною таким голосом, якщо вона тільки не була дуже маленькою.

— Він не звичайний лис, розумієш, — сказала вона. — Він особливий.

— Я впевнена в цьому, — сказала я.

Меллорін наїжачилася.

— Ти не віриш мені, — сказала вона. — От побачиш. Ти можеш вірити в будь-що. Ми звикли до цього.

Вона міцно й турботливо обійняла Зорро й докірливо гляну­ла на мене, що я могла засумніватися у її відданості йому.

— То що з ним не так? — запитала я.

Вираз обличчя Меллорін пом’якшав. Вона поглянула на Зорро люблячими очима.

— Цього ми не знаємо, чи не так? — відповіла вона, погладжуючи його вуха. Вона нахилилася до мене, ніби збиралася довірити якусь таємницю. — Але у мене є припущення.

— Яке? — запитала я.

Вона понизила голос:

— Я гадаю, що його зачарували.

— Прокляли?

— Тобто прокляли, — згодилася вона.

— Хто міг це зробити?

— Дрібні демони, потойбічні духи, заздрісний чаклун, — сказала вона. — Це міг бути хто завгодно.

Зорро відкрив свою мордочку й почав задихатися. Важко зрозуміти вираз обличчя у родини псових, але якщо ти достатньо надивилась на них, — наприклад, якщо ти виростала у ветеринарній клініці, — то починаєш помічати, де вони проявляють свої почуття. Я помітила, як опустилися куточки його очей там, де вони мають бути загостреними, якими важкими і втомленими здаються його брови. Я бачила, що його рот хоч і був відкритий, але не усміхався. Навпаки, він знову зімкнувся і був млявий, що могло вказувати на біль або дискомфорт.

Щось турбувало його. Я дуже сумнівалася, що це були «дрібні демони». Але існував тільки один спосіб з’ясувати це.

— Можна його погладити? — запитала я.

Меллорін переклала руки так, щоб Зорро був спрямо­ваний прямо на мене. Коли я простягнула руку, він за­плющив очі й нахилив мордочку, щоб я змогла доторкнутися. Я провела кісточками пальців по його переніссі, поміж вухами, і спершу нічого не відчула. Потім у його густій, цупкій шерсті біля основи черепа я почала відчувати поколювання в пальцях. Меллорін хотіла щось сказати. Я відштовхнула її вільною рукою й заплющила очі, поки відчуття поширювалося.

У грудях зробилося тісно, так неначе там не було де подітися повітрю, як би глибоко я не вдихала. Моє серце стукало по ребрах — нудотне відчуття, надто повільне й надто сильне. Можливо, Меллорін і не була відьмою, але вона була права принаймні щодо двох речей. У Зорро було щось особливе. І з ним було явно щось не те.

— Що це? — запитала Меллорін. — Це демони?

— Він хворий, — відповіла я. — Це може бути дуже серйозно.

— То що ж нам робити?

Я не знала, як перетворити відчуття, які я відчула мить тому, у якийсь конкретний діагноз. Усе, що я знала, у Зорро справді був демон. І що б це не було, я майже напевно порушую кілька кодексів штату про дику природу, просто тримаючи його тут, в офісі. Але я бачила страх в очах Меллорін. Це був не просто страх за безпеку Зорро. Це був страх, що я відвернусь від них. І я знала, що якщо я не допоможу їй, то вже ніхто не допоможе.

— Наразі я нічим не можу йому допомогти, — сказала я. Була майже четверта, і я не збиралася ризикувати і проводити детальний огляд, допоки у клініці нікого не залишиться. — Йому потрібно буде залишитися на ніч.

Ми зачинились о п’ятій. Невдовзі я почула, як докторка Полсон покотила коридором велосипед. Технічні працівники ще шуміли впродовж наступних тридцяти хвилин, протираючи поверхні, підмітаючи підлогу, впорядковуючи документи й відкладаючи інвентар на наступний день. Потім один за одним вони теж пішли, зачинивши за собою вхідні двері.

Ми з Меллорін вирішили, що буде менш підозріло, якщо вона піде з переноскою, яку всі бачили, коли вона прийшла, навіть якщо це означало, що Зорро зможе вільно блукати. Тож вона обійняла його й попрощалася пошепки, а потім знову запевнила мене, що він не наробить дурниць. На щастя, вона мала рацію. Зорро згорнувся калачиком у кутку за моїм столом і залишився там, не видавши ні звуку.

Коли все стихло, я виглянула в коридор і роззирнулася. Ми із Зорро зосталися в клініці самі. Я відчинила двері навстіж і рукою показала Зорро, щоб він ішов за мною. Разом ми швидко пройшли коридором до процедурної кімнати. Звук лисячих кігтів, що цокотіли по лінолеуму в порожній клініці, напрочуд заспокоював.

Я знала, як працювати з новим рентгенівським апаратом, тому що була там минулого місяця, коли торговий представник пояснював мені, як він працює. Але я справді не знала, як «читати» рентгенівський знімок, чи що на ньому шукати. Все, що я знала, це те, що щось заважало Зорро дихати. І щось змушувало його серце важко битися в грудях. Можливо, рентген допоміг би мені виявити оте «щось».

Новий апарат був блискучо-білим комплексом, що складався