Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті, Микола Васильович Гоголь"

було подумати, щоб носа було одрізано: ніхто не заходив до нього в кімнату; а цирульник Іван Яковлевич голив його ще в середу, а протягом всієї середи і навіть увесь четвер ніс у нього був цілий, — це він пам’ятав і знав дуже добре; та й боліло б воно, і рана, без сумніву, не могла б так скоро загоїтись і бути гладенькою, як млинець. Він укладав у голові плани: чи подати на штаб-офіцершу законним порядком в суд, чи піти до неї самому та й вивести її на чисту воду. Роздуми його перебило зненацька світло, блиснувши крізь усі щілини в дверях: то Іван уже запалив у прихожій свічку. Незабаром увійшов і сам Іван, несучи її перед собою і осяваючи ясно всю кімнату. Першим рухом Ковальова було вхопити хустину і затулити те місце, де вчора ще був ніс, щоб і справді дурний слуга не роззявив рота, побачивши у пана таке диво.

Не встиг Іван вернутись до своєї комірчини, як почувся в прихожій незнайомий голос, що промовив:

— Чи тут живе колезький асесор Ковальов?

— Заходьте. Майор Ковальов тут, — сказав Ковальов, підвівшись хутенько і відчиняючи двері.

Увійшов поліцейський чиновник, гарний на вроду, з бакенбардами не дуже світлими та й не темними, з досить повними щоками, той самий, що на початку повісті стояв у кінці Ісакіївського мосту.

— Ви зволили загубити свого носа?

— Саме так.

— Його тепер знайдено.

— Та що ви кажете? — скрикнув майор Ковальов. З радості йому відібрало мову. Він втупив очі в квартального, що стояв перед ним, на повних губах та щоках якого ясно миготіло трепетне сяйво од свічки. — Яким чином?

— Дивним випадком: його перехопили мало вже не на дорозі. Він уже сідав у диліжанс і хотів їхати до Риги. І пашпорт давно був написаний на ім’я одного чиновника. І дивно те, що й мені самому здався він був спершу паном. Та, на щастя, були зо мною окуляри, і я зразу ж побачив, що це був ніс. Бо я короткозорий, і якщо ви станете перед мене, то я бачу тільки, що у вас обличчя, але ні носа, ні бороди, нічого не помічу. Моя теща, жінчина тобто мати, теж нічого не бачить.

Ковальов себе не тямив.

— Де ж він? Де? Я зараз побіжу.

— Не турбуйтесь. Я, знаючи, що він вам потрібний, приніс його з собою. І дивна річ, що найбільше завинив у цьому ділі шахрай цирульник на Вознесенській вулиці, що сидить тепер у розправі. Я давно здогадувався, що він п’яниця і злодій, і ще позавчора потяг він у одній крамничці бортище[49] ґудзиків. Ніс ваш такий самісінький, як був.

На цім слові квартальний поліз до кишені і витяг звідти загорнутого в папірець носа.

— Так, він! — скрикнув Ковальов. — Справді він! Чи не вип’єте сьогодні зо мною чашечку чаю?

— Дуже був би радий, та ніяк не можу: мені треба заїхати звідси до божевільні… Дуже велика пішла дорожнеча на всі припаси… У мене в домі живе й теща, тобто жінчина мати, і діти; на старшого особливо покладаємо великі надії: дуже розумний хлопчина, та зовсім нема за що вчити.

Ковальов догадався і, вхопивши зі стола червону асигнацію[50], всунув її в руку наглядачеві, який, розшаркавшись, вийшов за двері, і тієї ж майже хвилини Ковальов почув уже голос його на вулиці, де він навчав по зубах одного дурного мужика, що наїхав своїм возом просто на бульвар.

Колезький асесор після того, як пішов од нього квартальний, кілька хвилин був сам не свій і ледве через кілька хвилин знову зміг бачити й почувати: так приголомшила його несподівана радість. Він обережно взяв знайденого носа в обидві руки, складені пригорщею, і ще раз пильно оглянув його.

— Так, він, справді він! — промовив майор Ковальов. — Ось і прищик з лівого боку, що вискочив учора.

Майор ледве не засміявся з радості.

Та ніщо на світі не триває довго, отже і радість, як пройде перша її хвилина, вже не така жива, в третю хвилину вона стає ще меншою і, нарешті, непомітно зливається з повсякденним станом душі, як на воді коло, породжене падінням камінчика, нарешті зливається зі спокійною поверхнею. Ковальов почав роздумувати і зметикував, що ділу ще не кінець: носа знайдено, та треба ж його приставити, притулити на своє місце.

— А що, як він не пристане?

Запитавши так у самого себе, майор пополотнів.

З почуттям невимовного жаху, кинувся він до стола, присунув дзеркало, щоб якось не поставити носа криво. Руки в нього тремтіли. Обачливо та обережно наклав він його на колишнє місце. О, жах! Ніс не приліплювався!.. Він наблизив його до рота, зігрів його злегка своїм диханням, і знову притулив до рівного місця поміж двома щоками; але ніс не держався та й годі.

— Та ну! ну ж бо! залазь, дурню! — казав він до нього. Але ніс був ніби дерев’яний і падав на стіл, так чудно стукаючи, ніби корок. Лице майорове судорожно скривилось. — Невже не приросте? — говорив він злякано. Та скільки разів не тулив він його на його ж таки власне місце, старання було все даремне.

Він гукнув Івана і послав його по лікаря, що займав у тім самім будинку в бельетажі найкращу квартиру. Лікар цей був показний мужчина, мав чудесні, як смола, чорні бакенбарди, свіжу та здорову лікаршу, їв зранку свіжі яблука і тримав рот у незвичайній чистоті — полоскав його було щоранку чи не три чверті години і шліфував зуби п’ятьма різними щіточками. Лікар прибув зараз же. Спитавши, коли саме сталося нещастя, він узяв майора Ковальова за підборіддя і дав йому великим пальцем щигля саме в те місце, де перше був ніс, так що майор мусив відкинути свою голову назад з такою силою, що вдарився потилицею об стіну. Медик сказав, що це нічого і, порадивши одсунутись трохи од стіни, звелів йому перегнути голову спочатку на правий бік і, помацавши те місце, де перше був ніс, сказав: «Гм!» Потім звелів йому перегнути голову на лівий бік і сказав: «Гм!» — і на закінчення він знову стукнув його великим пальцем, так що майор Ковальов мотнув головою, як кінь, коли йому заглядають у зуби. По такій спробі медик похитав головою і сказав:

— Ні, не можна. Ви