Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

Що тут казати, Лоґенові Дев’ятипалому було боляче. Він плентався по розбитій бруківці, кривлячись щоразу, коли його вага переходила на постраждалу щиколотку, кульгаючи, охаючи й розмахуючи руками, щоб не втратити рівновагу.

Брат Лонгфут усміхнувся через плече, споглядаючи це жалюгідне видиво.

— Як там твої ушкодження, друже?

— Болять, — рикнув крізь зуби Лоґен.

— І все ж я підозрюю, що в тебе бувало й гірше.

— Хе.

У його минулому було багато ран. Більшу частину свого життя він провів, мучачись якимось болем і надто повільно видужуючи після того чи того прочухана. Він пам’ятав своє перше справжнє поранення, поріз на обличчі від шанка. Йому було п’ятнадцять років, він був худорлявий, мав гладеньку шкіру, і на нього ще заглядалися дівчата в селі. Він торкнувся обличчя великим пальцем і намацав старий шрам. Згадав, як батько притискав пов’язку до його щоки в задимленій залі, як від неї пекло, як він хотів закричати, але закусив губу. Чоловік має мовчати.

Якщо може. Лоґен згадав, як лежав долілиць у смердючому наметі, по парусині якого барабанив холодний дощ, закусив шматок шкіри, щоб не закричати, викашляв його й усе одно заволав, поки в його спині копирсалися в пошуках наконечника від стріли, що не вийшов разом із древком. Ту кляту штуку шукали цілий день. Згадавши про це, Лоґен скривився й заворушив лопатками, в яких з’явилося поколювання. Через оті крики він потім тиждень не міг розмовляти.

Після двобою з Тридубою він не міг розмовляти більше тижня. А ще не міг ходити та їсти й майже не бачив. Перелом щелепи, розбита щока, незліченні переломи ребер. Кістки в нього були такі потрощені, що він перетворився на болюче місиво, яке плакало, жаліло себе, верещало, як мала дитина, від кожного поруху своїх ношів і раділо, що його годує з ложечки якась стара.

Спогадів було ще багато, і всі вони насувалися й атакували його. Обрубок, що лишився від його пальця після битви під Карлеоном, усе палав, палав і зводив його з глузду. Раптове пробудження після дня в непритомному стані, коли він дістав удар по голові серед пагорбів. Він сцить червоним після того, як спис Хардінга Мовчуна проштрикнув йому нутрощі. Тепер Лоґен відчував їх, усі свої шрами, на своїй подертій шкірі та обхопив руками своє зболіле тіло.

У минулому, звичайно, було чимало ран, але ті, які були в нього зараз, від цього не боліли менше. Йому докучав поріз у плечі, настирливий, як розпечена вуглинка. Лоґен бачив, як один чоловік утратив руку від звичайної подряпини, отриманої в бою. Спершу йому довелося відтяти долоню, потім — руку до ліктя, а далі — аж до плеча. Опісля він стомився, тоді почав верзти дурниці, а потім перестав дихати. Лоґенові не хотілося возз’єднатися з землею в такий спосіб.

Він прискакав до напіврозваленої стіни та притулився до неї, з болем скинув із себе плащ, пововтузився однією незграбною рукою з ґудзиками на сорочці, витягнув із пов’язки шпильку та обережно зняв бинт.

— Яка вона на вигляд? — запитав він.

— Схоже на найстрашніший струп на світі, — пробурчав Лонгфут, дивлячись на його плече.

— Пахне нормально?

— Хочеш, щоб я тебе понюхав?

— Просто скажи мені, смердить вона чи ні.

Навігатор схилився вперед і гидливо понюхав Лоґенове плече.

— Яскраво виражений запах поту, але він, можливо, в тебе з-під пахви. Боюся, мої видатні таланти не поширюються на медицину. Для мене всі рани пахнуть приблизно однаково.

І він знову заколов пов’язку шпилькою.

Лоґен натягнув на себе сорочку.

— Повір мені, якби вона була гнила, ти здогадався б. Тоді пахне старою могилою, а коли гниль з’являється, позбутися її можна хіба що клинком. Кепський спосіб умерти.

Тут він здригнувся і злегка притиснув долоню до плеча, що запульсувало болем.

— Ну, так, — промовив Лонгфут, який уже крокував далі майже безлюдною вулицею. — На щастя для тебе, з нами є леді Малджин. Хист до ведення розмов у неї вкрай обмежений, але, якщо говорити про рани... Що ж, я бачив усе, що відбулось, і не проти сказати тобі: вона вміє зшивати людську шкіру так спокійно й незворушно, як майстерний чижмар зшиває вичинену шкіру. Вона вміє, далебі! Орудує голкою вправно й охайно, як королевина швачка. Корисний талант у цих місцях. Я б анітрохи не здивувався, якби цей талант знову став нам у пригоді до завершення справи.

— Ця мандрівка небезпечна? — запитав Лоґен, ще намагаючись ізнову влізти у плащ.

— Гм... Північ завжди була дикою та беззаконною, там багато кривавої ворожнечі та безжальних розбійників. Усі до одного ходять озброєні до зубів і готові миттю когось убити. У Гуркулі мандрівники-іноземці залишаються вільними лише завдяки бажанням місцевого губернатора, щомиті ризикуючи опинитися в рабстві. У штирійських містах зарізяк і кишенькових злодіїв можна зустріти на кожному кроці — якщо, звісно, пройти в їхні ворота, не будучи пограбованим представниками влади. Води Тисячі островів кишать піратами — часом здається, ніби їх там по одному на кожного купця; тим часом у далекому Сулджуку бояться і зневажають чужинців, а мандрівника цілком можуть підвісити за ноги й перерізати йому горло, щойно підказавши йому дорогу. Земне коло сповнене небезпек, мій дев’ятипалий друже, але, якщо тобі всього цього замало й хочеться іще більшого ризику, раджу тобі відвідати Стару Імперію.

Лоґенові здалося, що брат Лонгфут тішиться.

— Тут аж так погано?

— О, так, навіть гірше! Особливо якщо не просто туди приїхати, а задумати перетнути всю країну від краю до краю.

Лоґен скривився.

— І задум саме такий?

— Задум, як ти висловився, саме такий. Стару Імперію з незапам’ятних часів роздирають усобиці. Колись це була єдина країна з одним імператором, виконання законів якого забезпечували могутня армія та вірний уряд, але з роками вона розпалася на кипучу суміш дрібних князівств, божевільних республік, міст-держав і крихітних володінь, і мало хто став визнавати якогось ватажка, що вже навіть не тримає меча в нього над головою. Межі між оподаткуванням і розбоєм, між справедливою війною та кривавим убивством, між правомірними претензіями та фантазією розмились і щезли. Не минає й року без того, щоб черговий бандит, який жадає влади, оголосив себе королем світу. Наскільки мені відомо, років, може, з п’ятдесят тому був такий час, коли існувало щонайменше