Читати книгу - "Антон та інші нещастя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Якщо ти не народжений для цього, то нема чого й рипатися, — кажу я з невпевненим смішком.
— Дурень! — відрубує Іне. Дуже тихо.
Я дивлюся на неї — чекаю, що вона засміється, як завжди, коли обзиває мене дурнем. Але вона не сміється. Натомість потуплює погляд у землю і пришвидшує крок.
— Що ти маєш на увазі? — питаю.
— Що ти — дурень.
— Чому? — я намагаюся зазирнути їй в очі.
— Бо отак просто здатися — це боягузтво.
— Боягузтво? — я задумуюся над словами Іне, але це не так просто, коли доводиться її наздоганяти. — Гаразд! То й що?
— Боягузтво, — вперто повторює Іне. — Не можна просто… — вона замовкає на півслові, копає камінець, який справді лежить на дорозі.
— Та чому ж? Це — мій тато! Тож я можу вчинити з ним, як захочу, не тобі тут злитися!
— Не можна просто…
— Що просто? — серджусь я.
Раптом Іне зупиняється і дивиться мені у вічі. Очі її темні й злі, і ще в них щось, чого я не розумію.
— …відмовитися від кохання! — голос Іне зривається. — Не можна так вчинити!
— Ще й як можна! — відрізую я так само злісно. — І тобі до цього зась! Ти й так маєш двох батьків і таке інше!
Іне далі впивається в мене поглядом; якби я її не знав, то подумав би, що вона ось-ось заплаче. Вона довго стоїть, голосно дихає, ніби наготовлюється до чогось, та, зрештою, твердо цідить крізь зуби:
— Ти коли-небудь думаєш ще про когось, окрім себе?
А тоді різко відвертається від мене й біжить геть.
Я стою, стою, дивлюся їй услід. Мені зціплює горло. Я не можу ковтнути, довго-довго.
Що це було? І навіщо?
Погано повівся? Ні. Тільки й сказав, шо вона має двох батьків, а це ж ніяка не новина. І сказав, що зневірився у коханні. Але це не її справа. І все ж на душі так, мовби я її скривдив. Бо її поведінка дуже незвична.
Ми й раніше сварилися, але не так. Якось у першому класі Іне пожбурила в мене шишкою, бо я обтраскав її штани водою з калюжі. А в третьому я підклав в її черевики два горішки, просто так, задля жарту.
А попри те ми завжди були друзями. Жартували й дражнилися. Іне обзивала мене дурнем сотні разів. Але не серйозно.
Та ще ніколи вона не дивилася на мене такими темними злими очима. І ніколи-ніколи не цідила слова крізь зуби.
Мені знову стискає горло. Цього разу все інакше. Це щось зовсім інше.
ЖІНОЧІ ЧЕРЕВИЧКИ
Я поволі бреду додому. На дорозі купа камінців, які можна копати носаком.
Бо раптом увесь день перемінився. Пішов у мінус… І вже зовсім не радісно, що на гачок упіймався окунь і що я майже навчився плавати «кролем». Відчуття, мовби увесь день був суцільною дурною, дурнуватою сваркою. Відчуття, що я нічого в цьому світі не розумію.
І неправда, що я думаю лише про себе. Я і про тата думаю. Про нього навіть більше, ніж про себе.
Хай там як, а я не вважаю, що так уже егоїстично хотіти стати чиїмось сенсом життя. Та, мабуть, не варто сподіватися на розуміння від Іне. Вона такий життєвий сенс для своїх батьків, що навіть могла б уже бути шістнадцятирічною.
Я зітхаю. На цю мить у моєму житті лише одне добре: я позбувся Улли. Хоч щось… Тепер навіть пальцем не поворухну, щоб знайти татові нову жінку. Віднині хай знову починаються звичайні будні. З брудними шкарпетками й пригорілою піцою. Я цьому аж радію.
Я витираю ноги до килимка перед помешканням, відчиняю двері й з порога закидаю пакет з плавками у ванну. Удома все, як завжди. За винятком одного: у коридорі стоїть пара жіночих черевичків.
Моя підсвідомість відразу їх упізнає, і перший порух — утікати. Так і треба було вчинити. Бо на нашій з татом канапі у вітальні сидить не нова мила дама з босими ногами. Ні! Там сидить стара страхопудлива в’язальниця, готова до нападу. Пишна Улла. І всміхається.
Я ціпенію на порозі, мов паралізований. Улла! Я ж її відлякав! Хіба вона не зрозуміла, що від тата, немитого бабія, треба негайно втікати світ за очі? А його син з довгими пазурами на ногах збиває бомки в перехідному віці?
— Привіт, Антоне, — нарешті озивається тато. — Ми маємо до тебе невелику балачку.
Невеличка балачка. І він каже «ми»! Звучить дуже неприродно.
— Ну, добре, — кажу я голосом наляканого кролика.
Я не рушаю з місця. Дверний отвір сприймається цієї миті як стратегічна позиція.
— Ти бачив Уллу вчора? — питає тато.
— Е-е, бачив, — відповідає кролик.
— І що?
— Я, мабуть, її не впізнав, — пищу я.
Тато полегшено зітхає.
— Ага, зрозуміло, — усміхається він. — Таке трапляється…
Але Улла кахикає.
Тато переводить на неї погляд. Потім знову на мене.
— Ну… отже, Уллі здалося, що ти… що ти намагався змалювати мене чоловіком, який… е-е… має багато жінок.
— Та ж так воно і є, — кажу я.
— Антоне! — зітхає тато. — Хто ті жінки?
— Бабуся, — кажу я. — І тітка Ґрю.
У тата такий вигляд, ніби він зараз розсміється. Улла далі всміхається. Але зовсім не приязно.
— А ще Іне сказала, ніби в мене… короста?
Я видушую усмішку.
— Ти ж знаєш Іне…
Щоб тобі добре було, Іне!
Улла знову кахикає. І шкіриться ще злобливіше.
— Любий Антоне, ходи, сядь тут біля нас, — каже вона, поплескуючи долонею по канапі.
Біля нас? Коли це тато з Уллою стали «ми»? Я холону аж до кінчиків пальців на ногах. До того ж який я їй «любий»? Я маленьке гидке каченя, котрому страшенно кортить вкусити Уллу за ногу. Якщо качки, звісно, кусаються.
Я сідаю. Біля тата.
— Ти не мусиш просити вибачення, — так само злостиво всміхається Улла.
Щойно тепер до мене доходить, що усе це мало б означати: Улла вирозуміла жінка. Вона геть усе розуміє. І зараз мовби намагається виграти змагання. Нахиляється до мене, плескає по коліні.
— Я розумію, як важко, коли в родину приходить чужа жінка.
У вітальні стає дуже тихо. Тато йорзає між подушками. Видушує з себе тихенький, боязкий смішок.
— Ну, родина… — покректує він, — мова ще не…
— Так, ще ні, — впевнено усміхається Улла.
І раптом я розумію, ким є ця Улла. Не чудовиськом і не богомолихою. А привидом-причепою. Яка хоче причепитися до нас з татом. Щоб ніколи більше не
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Антон та інші нещастя», після закриття браузера.