Читати книгу - "Якщо полюбиш прокляття"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Загін наблизився до замку. Його брама була безтурботно відчинена, а міст — опущений. Чорним круком вийшов назустріч подорожнім його непривітний господар. Зміряв дівчину в шкіряному вбранні урочистим поглядом.
Нечемно було вершниці розмовляти з пішим, і Віланда зіскочила з коня, чекала на привітання. Але Вельф навіть не розтулив міцно стиснутих губ. Мовчав і Коріель, ніби закляк у сідлі. Збоку могло здатися, що ці троє розмовляють тільки їм одним зрозумілою потаємною чаклунською мовою, і степовики з острахом принишкли.
Наперед вийшов немолодий, але досить кремезний Стратомир і догідливо заговорив, шморгаючи носом:
— Ти обіцяв, незрівнянний Вельфе, що коли приведу чаклунку…
— Ти свій борг сплатив, — недбало кинув Вельф.
— А чи не можу я…
— Ти чогось хочеш? — грізно підняв брови чародій.
Стратомир знітився, ковтнув слину, але коли заговорив, голос його дрижав від злості:
— Що робити з цим бродником? — показав на зв’язаного Диводана, той важко дихав, бо був припнутий до коня і змушений за ним бігти.
— Це твій бранець, роби з ним що хочеш. Мені байдуже.
— А мені — ні, — Віланда впритул підійшла до Стратомира і уп’ялася очима в його мідно-коричневе обличчя. — Ти, Стратомире, топчеш цю землю лише з ласки Огнеслави. Бо це вона вмовила пощадити твій нікчемний рід і тебе. Але якщо з Диводаном щось станеться, ти відповіси не лише за нього, а й за осаду замку моєї матері. Стережися! Дуже скоро ми зустрінемося знову. Дуже скоро. Пам’ятай про це, — повернула розгніване обличчя до чаклуна: — Ти не запросиш до замку мого супутника?
Замість відповіді Вельф накинув на плечі дівчини свого широкого плаща і, не торкаючись, на відстані, обвів її силует розчепіреними пальцями. Вона не поворухнулася. Різким помахом Вельф зірвав плащ — на Віланді було чорно-сяюче вбрання.
— Ти станеш справжньою чаклункою, Віландо, — запросив її рукою до замкової брами. — Твій почет буде з тобою, — він злегка підняв руку, із замку вибігло двоє служників і кинулися до рудоволосого хлопця.
— Вельфе! — у відчаї заволав Стратомир. — Це мій бранець, ти ж сам казав.
— Що ти хочеш за нього? — зневажливо мовив чаклун.
— Коріель убив мого сина!
— Яке мені діло до цього? Я спитав: чого ти хочеш?
— Я хочу, щоб він жив! Ти можеш повернути йому життя! — ватажок упав на коліна.
Вельф підійшов до тіла, яке поклали на траву, схилився й торкнувся рукою шиї Алдана, легенько посунувши шкіряну смужку, обшиту залізною лускою.
— Його душа вже відлетіла далеко. Але я можу вдихнути в нього життя іншої людини. Кого запропонуєш?
— Вибирай будь-кого! — Стратомир по-хазяйськи розвів руками. Його воїни відсахнулись, злякано блимнувши очима.
— Ні. Вибереш сам. І горлянку переріжеш теж сам, — Вельф говорив повільно, карбуючи кожне слово.
Ватажок оскаженіло кинувся до млявого сіролицього молодика.
Зблиснуло лезо довгого ножа — почувся протяжний крик. Ще мить — і біля ніг чаклуна лежало вже два мертвих тіла. Майнула накидка, руки Вельфа упевнено лягли на ще теплі плечі щойно забитого юнака, стиснули їх.
За спиною чародія заколивалася чорна чарівна накидка… час ніби й справді зупинив свій плин. Раптом Вельф різко випростався, поставив забитого хлопця на ноги, відпустив і неспішно зробив два кроки назад. Підняті руки тримав перед собою, ніби хотів підтримати нещасного небіжчика. А той хилитався, мов билина од вітру, але не падав. Витріщив мертві скляні очі — і неприродно, не згинаючи ніг, підійшов до Алдана, впав на нього, придавив, обхопивши неживими кінцівками.
Обличчю Вельфа завжди бракувало засмаги, а тепер воно зблідло ще дужче, стало майже білим, таким же страшним, як у мерця. Віланда стежила за його діями зацікавлено, Коріель — байдуже. Степовики ж заклякли від жаху.
Раптом Алдан заворушився, скинув з себе нерухомий труп. Його груди були вимащені кров’ю убитого, а руки конвульсивно сіпалися. Проте невдовзі він заспокоївся, розплющив очі й повільно підвів голову, кліпаючи прозорими риб’ячими очима. Поруч на землі холонув труп молодого степовика, але Алдан навіть не глянув на нього, пововтузився трохи й незграбно зіп’явся на рівні ноги.
— Данчику! Синку! Живий! — кинувся до нього Стратомир. Той крутнув головою і незворушно глянув на батька.
Тим часом чаклунові прислужники звільнили Диводана й попід руки повели до замкової брами. Весь мокрий від поту, з прилиплими до лоба потемнілими кучерями, він важко дихав і постійно озирався.
Вельф насмішкувато глянув на Стратомира:
— Шкода, твоєму синові бракуватиме жвавості — ти забрав життя в занадто кволого хлопця.
Чаклун розвернувся й пішов геть, ні на кого більше не звертаючи уваги.
Коріель зліз з коня й подав Віланді руку.
— І довго зможе удавати живого цей бідолашний мрець? — заговорила Віланда авіларською.
Брат зловтішно посміхнувся:
— А нам що до того? Головне — зараз він ніби живий, а ти одержала, кого хотіла. Хіба твій прислужник не вартий такої ціни?
— Але це… справжнісінький обман!
— Зовсім ні. Для Стратомира жити — означає ходити, розмовляти, їсти, вбивати. Алдан усе це робитиме. Він і раніше був таким. Жодного обману.
— Схоже, ми витлумачуємо по-різному одні й ті самі слова, я думаю інакше, — Віланда забрала руку й пішла вперед, до отвору широкої брами.
Коріель наздогнав сестру, майже силою схопив її долоню у свою. Білі пальці обхопили гладеньку шкіряну рукавичку, несподівано чаклун накрив їх другою рукою і злегка стиснув.
— Я радий, що ти тут, — спішно мовив він, хоча його обличчя й надалі залишилося застиглою маскою, щоправда в очах замерехтіло марево талих крижинок.
15
Ранок наближався.
Зорі поблякли. Тьмянішим став і тонкий серпик місяця. Нічне небо посвітлішало.
Віланда повільно піднімалася кам’яними сходами замку і прислухалась, як тихенько дзвенять, торкаючись один одного, срібні ланцюжки на поясі. Ні, це були не звуки, а ледь чутні відлуння звуків, здавалося, що десь далеко, так, що годі й уявити, падали на вологе листя крихітні краплинки. І ніхто, крім Віланди, не міг цього почути…
Зупинилася біля провалля бійниці, вдивляючись у чорну порожнечу степу, — жодного вогника, жодного поруху…
Ззаду долинули кроки, хтось ішов слідом, звично й обережно наступаючи на лункі кам’яні сходи. Дівчина не озирнулась, але зрозуміла, що це Вельф.
Він наздогнав її, підійшов і став поруч, темніший за нічний морок, але осяяний казковим мерехтінням, схожим на зоряний пил, ніжним і ледь помітним.
— Місяць ще замалий… — мовив м’яким глибоким голосом.
Віланда не відповіла, і вони деякий час стояли мовчки.
— Чому ти бродиш тут сама?
— Мені здалося: до кімнати проник запах степового вітру… Але помилилась…
— Скоро задме, — промовив байдужо Вельф,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Якщо полюбиш прокляття», після закриття браузера.