Читати книгу - "Літо в моїй пам'яті, Руслан Баркалов"

А тим часом хмари помалу розвіялися і на горизонті появилося сонце. І його промінчики застрибали по поверхні води, над якою сиділа Ілона. Дівчина поглянула на стежку. До неї наближалася Валя. «Принаймні не буде так сумно. – подумала вона. – Валя хоч щось розкаже.»

Валя наближалася повільно. Так, ніби щось добре обдумувала. А може так видалося. Але в її ходьбі Ілона побачила якусь невпевненість. Щось таки вона точно має знати. І швидше за все саме про Влада.

– Щось давно вже не видно Влада. І Насті також. – сказала Ілона. – Не виходять нікуди.

– Ясна річ. – відповіла Валя. – Їх нема вдома. Влад ще того тижня поїхав на море з татом. Казав, що на два тижні. Може і більше. А Настю відправили до села, до другої баби з дідом.

Отже, поїхав на море. Ілона нічого не відповіла на це. Два тижні. Не так уже й багато. Ілона вже була готова сказати правду, що сумно без нього. Вона навіть встигла відкрити рот. Але балакуча подруга продовжила своє. І це продовження змусило дівчину переглянути попередній висновок.

– А потім напевно поїде в село до татових родичів. А Настя в гори. – продовжувала Валентина. – Принаймні так сказав. А ще, до їх приїжджали гості. То якісь знайомі їхні. І з ними була одна дівчина – Віка. Настя казала, що вони з Владом дуже класно подружилися.  Напевно обоє такі – одинакові. Так, що нарешті, може, Влад почне бути як всі.

Що ж, картина, як то кажуть, сама малюється. Видно так має бути. Адже, якраз сьогодні Ілона хотіла поговорити з Владом, перепросити за ту розмову і запропонувати прогулятися до озера. А відтак сказати усе як є – що він їй подобається. Вона була впевнена в тому, що Владові вона також подобається. І що все буде добре. А ні, не судилося.

Валька ще багато іншого говорила але Ілона вже її мало слухала. Вона була зайнята своїми думками. І думки ці її мало гріли.