Читати книгу - "Літо в моїй пам'яті, Руслан Баркалов"

На диско Ілона прийшла з великим бажанням потанцювати за будь-яку ціну. І байдуже с ким. Головне аби просто якомога більше забутися. Завтра ж неділя. А отже можна довше поспати. Але танці не йшли від слова зовсім. Дискотека була млявою і не цікавою. Тож вона пішла звідти ще задовго до закінчення.

Додому було не далеко. Але Ілона йшла так повільно як лише могла. А куди їй спішити? Головне, для чого? Так, так для чого? Адже, день втрачено, мрія розбилася, потанцювати не вдалося. Амінь.

А ні, не все так швидко. На зустріч звідкись йшов Андрій. Йшов швидко. І лише коли порівнявся з Ілоною, то зупинився.

– О, привіт! – сказав Андрій. – А я тебе навіть і не впізнав. Дивлюся, хтось іде собі назустріч. Але не звертав уваги. Ти куди?

Він хотів здаватися веселим, радісним. Але видно було, що щось скривав.

– Та я… – почала Ілона і зітхнула. – Іду додому. Якось нема настрою.

– То може прогуляємося?

Він поглянув їй в очі. І цей погляд був таким, ну таким бажаним, в цей момент. Чи може то їй лише так здалося. Але дівчина погодилася. Ану а чого ні?

– Ти знаєш, я розійшовся з Іркою. – якось навіть спокійно сказав Андрій, коли вони вже пройшли трохи.

Ілона чомусь не була цим здивована зовсім. Сама не знала чому. Але так, наче знала цю новину вже давно. А що хотіти, якщо Іра і сама добра. Вона знала Ірину. І при чому з не найкращого боку. Втім, це її проблема.

Іра два роки старша, ровесниця Андрія. Закінчила коледж. Пішла на роботу. І тепер робить собі що хоче. О так, що хоче. Бо всі їй… . Ще би, мама їй давно дала карт-бланш на все, ще років зо два назад.

Ілона нічого не говорила в очі Ірині. Але глибоко зневажала ту за такий спосіб життя, який та вела. Але як то кажуть, не суди і не будеш осуджений.