Читати книгу - "Вибрані романи"

— Про іпотеку, про що ж іще...

— Як? — вигукнула небога, підхоплюючись на ноги. — Але що все це означає, яка мета цього візиту?

— Я вже тобі сказала, небого, сеньйор Ауґусто хоче познайомитися з тобою... І не дратуйся так дуже.

— Але ж є речі...

— Пробачте своїй сеньйорі тітці, сеньйорито, — попросив також Ауґусто, підводячись на ноги, і дядько, й тітка зробили те саме, — адже вона не хотіла зробити вам нічого поганого. А щодо іпотеки й до того, що вам доводиться важко працювати, то я не зробив нічого такого, щоби вивідати від сеньйори такі цікаві новини. Я...

— Атож, ви обмежилися тим, що принесли сюди кенара за кілька днів по тому, як надіслали мені листа...

— Справді, я надіслав вам листа, не заперечую.

— У такому разі, кабальєро, я відповім вам на цього листа лише тоді, коли моє матеріальне становище покращиться, і ніхто не докорятиме мені ним. А зараз, я думаю, мені ліпше піти...

— Добре! Дуже добре! — вигукнув дон Фермін. — Оце справжня рішучість і любов до свободи! Перед нами жінка майбутнього! Таких жінок треба підкоряти кулаком, мій друже Перес, кулаком!

— Сеньйорито... — благальним голосом почав Ауґусто, наближаючись до неї.

— Певно, дядько має слушність, — сказала Евхеніта й подала йому на прощання руку, таку білу й холодну, як і раніше, тобто білу й холодну, як сніг.

Коли вона обернулася спиною, щоби вийти, і перед ним зникли очі, з яких струменіло таємниче світло, Ауґусто відчув, як хвиля вогню прокотилася його тілом, серце йому застугоніло у грудях, а голова ледь не вибухнула.

— Вам погано? — запитав його дон Фермін.

— Яка дівчина, Боже мій, яка дівчина! — вигукнула донья Ермелінда.

— Надзвичайна! Чудова! Героїчна! Справжня жінка! На всі сто відсотків жінка! — сказав Ауґусто.

— Я теж так думаю, — підтвердив дядько.

— Пробачте нам, сеньйоре, дон Ауґусто, — попросила тітка, — пробачте. Ця дівчина, як їжак. Хто б міг подумати...

— Але я зачарований, сеньйоро, зачарований! Така сувора незалежність характеру, якої я не маю, це те, що наповнює мене найбільшим ентузіазмом! Мені потрібна саме така, така, така і ніяка інша жінка!

— Так, сеньйоре Перес, так, — проголосив анархіст. — Це жінка майбутнього!

— А я? — запитала донья Ермелінда.

— Ти належиш минулому! А це, я повторюю, жінка майбутнього! Звичайно, не марно вона слухала, як я викладав свої міркування про майбутнє суспільство та жінку майбутнього. Не марно я навчив її емансипаційних доктрин анархізму... без бомб!

— Але, як на мене, — сказала тітка з роздратуванням у голосі, — то ця дівчина спроможна й бомби кидати!

— І навіть, якби так... — припустив Ауґусто.

— Ні, тільки не це!

— А яка різниця?

— Доне Ауґусто! Доне Ауґусто!

— Я сподіваюся, — сказала тітка, — що через це вам, зрештою, не доведеться відмовитися від своїх претензій...

— Звичайно ж, я від них не відмовлюся! Жінці з таким характером ціни немає!

— Тоді не відступайте! І ви вже знаєте, що ми на вашому боці, й ви можете приходити в цей дім завжди, коли вам захочеться, незалежно від того, подобатиметься це Евхенії чи ні.

— Але ж, жінко, вона показала, що їй не до вподоби, коли дон Ауґусто приходить сюди!.. Її треба підкорити кулаком, друже, кулаком. Ви скоро познайомитеся з нею ще ближче й побачите, який у неї темперамент. Це справжня жінка, доне Ауґусто, і її інакше не підкориш, як кулаком. Ви ж хочете пізнати її глибше?

— Так, але...

— Зрозуміло, зрозуміло. Отже, до боротьби, мій друже!

— Звичайно, звичайно, і до побачення!

Але дон Фермін відкликав Ауґусто вбік, аби щось сказати йому:

— Я забув попередити вас, що коли ви писатимете Евхенії, то пишіть її ім’я з «хотою», а не з «хе», a del Агсо з «ка»: Eujenia Domingo del Arko.

— А навіщо?

— Бо доти, доки не настане щасливий день, коли есперанто стане єдиною мовою у світі, однією для всього людства, треба писати кастільською мовою із застосуванням фонетичної орфографії. Ніяких «се»! Оголосимо війну «се»! Za, ze, zi, zo писатимемо із «седою», а ка, ке, кі, ко, ки — з «ка». І геть «аче»! «Аче» — це абсурд, реакція, відступ назад! Оголосимо війну «аче»![37]

— То ви також і фонетик?

— Також? Чому також?

— Крім анархіста й есперантиста...

— Усе це одне й те ж. Анархізм, есперантизм, спіритизм, вегетаріанство, фонетизм... Одне й те ж. Оголосімо війну всьому авторитетному! Війну поділу на мови! Війну розпаду матерії й смерті! Війну плоті! Війну «аче»! До побачення!

Вони попрощалися, й Ауґусто вийшов на вулицю. Він мав таке відчуття, ніби скинув із пліч великий тягар, і його опанувала майже радість. Він ніколи не міг би передбачити того, що тепер відбувалося всередині його духу. Той факт, що сьогодні йому відрекомендували Евхенію вперше, що вони близько познайомилися й поговорили, ще більше розпалив його і збадьорив, а те, що розмова вийшла не дуже вдалою, зовсім його не засмутило. Світ тепер видавався йому більшим, повітря — чистішим, а небо — блакитнішим. Він почував себе так, ніби дихав уперше. У найінтимніших куточках його душі лунало оте слово матері: «Одружуйся!» Майже всі жінки, яких він зустрічав на вулиці, здавалися йому гарними, багато — надзвичайно вродливими й жодна — негарною. Можна було би сказати, що світ для нього був тепер осяяним новим таємничим світлом, що струменіло від двох невидимих зірок, які світилися десь поза голубінню неба, десь поза його видимим склепінням. Він починав пізнавати світ. І сам не знаючи, як і чому, почав міркувати про те, яким глибоким було джерело того змішування, що відбувалося в уявленні простолюду, між плотським гріхом і падінням наших праотців, яких було покарано за те, що вони скуштували плід пізнання добра і зла.

І він думав також про доктрину дона Ферміна про походження знання.

Він прийшов додому й, коли Орфей вийшов йому назустріч, узяв його на руки, приголубив і сказав йому: «Від сьогодні ми починаємо нове життя, Орфею. Ти не відчуваєш, що світ став більшим, повітря — чистішим, а небо — голубішим? О, коли ти