Читати книгу - "Вибрані романи"

її побачиш, Орфею, коли ти познайомишся з нею!.. Отоді відчуєш смуток через те, що ти всього-на-всього пес, як і я журюся через те, що я тільки людина! І скажи мені, Орфею, як ти можеш пізнавати світ, якщо не грішиш, якщо у твоєму собачому пізнанні нема гріха? Пізнання без гріха — це не пізнання, воно не раціональне».

Подавши йому обід, його вірна Лідувіна подивилася на нього пильним поглядом.

— Чого ти дивишся? — запитав Ауґусто.

— Мені здається, ви змінилися.

— Звідки ти це взяла?

— У вас інше обличчя, сеньйорито.

— Ти так думаєш?

— Я так думаю. Як вам там ведеться з піаністкою?

— Лідувіно! Лідувіно!

— Я розумію ваше невдоволення, сеньйорито. Але мені так хочеться, щоби ви були щасливим!

— Хто це може знати?

— Ваша правда.

Й обоє подивилися вниз, так ніби таємниця щастя ховалася десь під землею.

Розділ дев’ятий

Наступного дня Евхенія розмовляла в тісній комірчині воротарки з молодим хлопцем, годі як воротарка делікатно вийшла подихати свіжим повітрям біля дверей дому.

— Треба закінчувати з цим, Маурісіо, — сказала Евхенія. — Так тривати не може, а тим більше після того, що сталося вчора, я вже тобі розповіла про це.

— Але хіба ти мені не сказала, — промовив той, кого вона назвала Маурісіо, — що той претендент на твою руку — то нещасний придурок, який витає у хмарах?

— Це так, але він має гроші, й моя тітка не дасть мені спокою. А я не люблю робити прикрості нехай там кому, й ще менше мені до вподоби, коли мені набридають.

— Жени його геть!

— Звідки? З дому мого дядька й тітки? А якщо їм це не сподобається?

— Не звертай на нього уваги.

— Я не звертаю на нього уваги й не думаю цього робити, але здається мені, що бідолаха має намір приходити з візитами в той час, коли я вдома. Ти розумієш, що я не можу замкнутися у своїй кімнаті й відмовлятися зустрітися з ним, тоді як він, не питаючи мого дозволу, розігрує роль мовчазного мученика.

— Нехай собі розігрує.

— Ні-ні, я неспроможна витримувати благання жебраків будь-якого виду, а надто тих, які просять милостиню очима. Якби ти бачив, які погляди він кидає на мене!

— Вони тебе розчулюють?

— Вони мені набридають. І чому б мені не сказати тобі правду: вони мене таки розчулюють.

— І ти їх боїшся?

— Чоловіче, не будь йолопом. Я не боюся нічого. Для мене більше не існує нікого, крім тебе.

— Я це знав! — переконаним голосом сказав Маурісіо, і поклав долоню на коліно Евхенії, яке вона не прибрала.

— Ти повинен зважитися, Маурісіо.

— Але на що я повинен зважитися, дівчино, на що?

— Як-то на що, чоловіче, як-то на що? Ми повинні одружитися, не зволікаючи.

— А на що ми будемо жити?

— На мою платню, доки ти не знайдеш собі роботи.

— На твою платню?

— Атож, на мої заробітки від остогидлої музики!

— На твої заробітки? Ніколи, ніколи, ніколи! Ніколи й нізащо. Я шукатиму собі роботу, шукатиму, поки її знайду, а тим часом зачекаймо...

— Зачекаймо... зачекаймо... А роки минатимуть і минатимуть! — вигукнула Евхенія, тупаючи по підлозі ногою, що на ній було те коліно, на якому Маурісіо примостив свою долоню.

І він, відчувши, як засмикалася його рука, відірвав її від того місця, на якому вона лежала, але тією ж таки рукою обняв її за шию і почав перебирати в пальцях одну із сережок своєї нареченої. Евхенія дозволяла йому це робити.

— Послухай-но, Евхеніє, щоби розважити себе, ти можеш, якщо хочеш, дивитися на того бовдура прихильним поглядом.

— Маурісіо!

— Твоя правда, не псуй собі настрою, моя люба!

І притягши до себе голову Евхенії тією рукою, якою обіймав її за шию, знайшов своїми губами її губи і з’єднав їх, заплющивши очі, у вологому, мовчазному й довгому поцілунку.

— Маурісіо!

І вона поцілувала його в очі.

— Так не може тривати, Маурісіо!

— Чому? Хіба може щось бути краще, ніж це? Ти гадаєш, наші взаємини можуть стати кращими?

— Я кажу тобі, Маурісіо, що так далі тривати не може. Ти повинен знайти роботу. Я ненавиджу музику.

Бідолашна відчувала невиразно, не усвідомлюючи собі цього ясно, що музика — це вічне підготування, підготування до події, яка ніколи не настане, вічний початок, який ніколи не стане чимось закінченим. Їй остогидла музика.

— Я шукатиму роботу, Евхеніє, я її шукатиму.

— Ти завжди кажеш одне і те ж, і завжди ми залишаємося при тому самому.

— Ти думаєш...

— Я знаю, що ти, по суті, ледар, і рано чи пізно доведеться мені шукати роботу для тебе. Покладати надію на чоловіків — річ ненадійна.

— Це ти так думаєш...

— Атож, я так думаю, я так думаю! А зараз, я тобі повторюю, я не хочу бачити благальних очей дона Ауґусто, подібних до очей голодного цуцика...

— Які порівняння спадають тобі на думку, дівчино!

— А тепер, — додала вона, підводячись і відхиляючи його рукою, — поводься спокійно й іди ковтни свіжого повітря, якого тобі вочевидь бракує.

— Евхеніє! Евхеніє! — прошепотів він сухим, майже гарячковим голосом. — Якби ти лишень захотіла...

— Серед нас двох ти повинен навчитися кохати, Маурісіо. І також навчитися... бути чоловіком! Шукай роботу, вирішуй швидко. Якщо ти її не знайдеш, то працювати доведеться мені. Але вирішуй швидко. Бо інакше...

— Що інакше?

— Нічого! Треба закінчувати з цим!

І не чекаючи його відповіді, швидко вийшла з воротарської. Проминаючи воротарку, сказала їй:

— Там залишився ваш небіж, сеньйоро Маргарито, скажіть йому, що він повинен нарешті зважитися.

І Евхенія вийшла з високо піднятою головою на вулицю, де в ту мить органчик починав грати бурхливу польку.

— Який жах! Який жах! Який жах! — вигукнула дівчина й не так побігла, як кинулася навтіки вниз по вулиці.

Розділ десятий

Оскільки Ауґусто прагнув довірчої розмови, то пішов до казино, щоби побачитися з Віктором, своїм приятелем, наступного дня після свого візиту в дім Евхенії, й саме в ту годину, коли остання намагалася розворушити свого нареченого любовною розмовою в комірчині його тітки-воротарки.

Ауґусто почувався іншою людиною, так, ніби той візит і той