Читати книгу - "Вибрані романи"

«Я маю тепер мету, призначення в цьому житті, — твердив собі він, — і вона полягає в тому, щоби завоювати ту дівчину або щоби вона завоювала мене. Це одне й те ж. У коханні однаково перемогти чи бути переможеним. Хоча ні... ні! Бути в ньому переможеним означає, що я піддамся іншому. Піддамся іншому, так, бо тут є інший, у цьому сумніватися не випадає. Інший? А хто тут інший? Можливо, саме я? Я претендент, я той, хто домагається, але інший... Інший, як мені здається, не є ані претендентом, ані тим, хто домагається; він не претендує і не домагається, тому, що він уже здобув те, що хотів здобути. Очевидно, що він здобув не більше, як кохання солодкої Евхенії. Не більше, як?..»

Тіло жінки, яка сяяла свіжістю, здоров’ям і веселістю, промайнуло повз нього, урвало його монолог і потягло його за собою. Він пішов майже машинально вслід за тим тілом, знову повернувшись до свого внутрішнього монологу.

«Яка ж вона гарна! Ця й та, одна і друга. Й той інший, можливо, замість претендувати й просити, уже всього досяг; можливо, він не гідний того, на що вона заслуговує... Але яка веселість бризкає від цієї дівчини! І з якою грацією вона привітала того, хто щойно її проминув! Звідки вона взяла ті очі? Вони майже такі ж, як і ті інші, як очі Евхенії! Як солодко, мабуть, забути про життя й смерть в її обіймах! Дозволити собі гойдатися на них, наче на хвилях плоті! Інший!.. Але інший не наречений Евхенії, не той, кого вона кохає; інший — це я. Я інший! Я інший!»

Коли Ауґусто дійшов висновку, що інший — він, дівчина, яку він переслідував, увійшла у двері. Ауґусто зупинився й почав дивитися на дім. І тільки тоді до нього дійшло, що він ішов вслід за тією дівчиною. Він пригадав, що йде в казино і звернув на ту дорогу. І продовжив свої міркування.

«Але скільки гарних жінок є на цьому світі, Боже мій! Майже всі вони гарні. Спасибі тобі, Господи, спасибі; gratias agimus tibi propter magnam gloriam tuam![38]. Твоя слава — це краса жінки, Господи! Але яке волосся, Боже мій, яке волосся!»

Волосся й справді було чудове в тієї служниці, яка з кошиком на руці проминала його в цю мить. І він обернувся й пішов за нею. Світло, здавалося, утворювало гнізда в золоті того волосся, яке ніби хотіло визволитися зі своєї зачіски й розсипатися у свіжому і ясному повітрі. А обличчя під волоссям було суцільною усмішкою.

«Я інший, я інший, — продовжив свої міркування Ауґусто, поки йшов за дівчиною з кошиком на руці. — Але хіба немає інших дівчат? Атож, є інші для іншого. Але такої, як вона, одна-єдина, одна-однісінька, немає жодної, жодної! Усі вони лише жалюгідні подоби моєї єдиної, моєї унікальної, моєї солодкої Евхенії. Моєї? Так. Я через свої думки, через свої бажання роблю її своєю. Він, інший, так би мовити, перший, може домогтися, що володітиме нею матеріально; але таємниче, духовне світло тих очей належить мені, мені, мені! А хіба не випромінює таємничого духовного світла оте золоте волосся? Існує одна Евхенія чи дві: одна — моя, а друга — нареченого? Бо якщо так, якщо їх дві, то нехай він залишається зі своєю, а я залишуся зі своєю. Коли мене навідуватиме смуток, а надто вночі; коли в мене виникатиме бажання заплакати, невідомо чому, о, як солодко буде накрити собі обличчя, рот, очі цим золотим волоссям і вдихати повітря так, аби воно крізь нього фільтрувалося й напахчувалося! Але...»

Несподівано він відчув, що його затримали. Дівчина з кошиком зупинилася погомоніти з товаришкою. На мить Ауґусто завагався, а тоді, сказавши собі: «Ох, як багато з’явилося гарних жінок, відтоді, як я познайомився з Евхенією!..» — знову рушив далі, звернувши на дорогу до казино.

«Якщо вона вперто віддаватиме перевагу іншому, тобто своєму першому, то я спроможний прийняти героїчне рішення, яке вразить усіх своєю великодушністю. Зрештою, кохає вона мене чи ні, її іпотеку не можна залишати в тому стані, в якому вона є».

Його монолог урвав вибух радісного крику, що, здавалося, розколов тихомирну незворушність неба. Дві дівчини сміялися поруч із ним, і їхній сміх нагадував щебетання пташок у заквітчаній кроні дерева. Він на мить прикипів до них своїм жадібним до краси поглядом, і двоє дівчат здалися йому одним тілом, яке проросло з дерева. Вони стояли попідруч. І йому раптом невтримно захотілося затримати їх, узяти кожну під руку й іти поміж ними, дивлячись на небо, до якого понесе їх вітер життя.

«Але скільки на світі стало прегарних жінок, відколи я познайомився з Евхенією! — сказав він собі, йдучи за двійком дівчат, що й далі весело сміялися. — Здається, мій світ перетворюється на справжній рай. Які очі! Яке волосся! Який сміх! Одна з них русява, а друга чорна. Але яка з них русява? А яка чорна? Вони змішалися для мене одна з одною!..»

— Але, чоловіче, ти не спиш чи спиш?

— Привіт, Вікторе.

— Я чекав тебе в казино, а тебе нема й нема...

— Я туди і йшов.

— Туди? І в цьому напрямку? У тебе негаразд із головою?

— Атож, маєш рацію. Хочу розповісти тобі всю правду. Я, здається, згадував про Евхенію...

— Про піаністку? Так.

— Ну так-от: я безумно в неї закоханий. Наче...

— Так, розумію, ти в неї закоханий. Ну то й що?

— Я геть здурів, хлопче, геть здурів. Учора я бачився з нею, в її домі, під приводом візиту до її дядька й тітки. Я її бачив...

— І вона дивилася на тебе? Ти про це хочеш мені сказати? І ти повірив у Бога?

— Вона не те що на мене дивилася, вона обгорнула мене своїм поглядом. І я не повірив у Бога, я створив собі Бога.

— Бачу, тобі довелося пережити сильні почуття, хлопче...

— Дівчина була просто незрівнянна! Але я не розумію, що відтоді відбувається зі мною. Майже всі жінки, яких я бачу, видаються мені красунями, й відтоді, як я вийшов із дому — не більш як