Читати книгу - "Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової"

Мені заперечать, що про сім підземних поверхів сповістив Ісай Беккер. Але де це документально зафіксовано? Самого Ісая Юлійовича вже не спитаєш, отож посилатися на нього можна сміливо. А якщо припустити, що він таке справді сказав, то в якому настрої та стані? Можливо, просто пожартував? Чи розповідав онукам казку, а хтось почув?..

Підкину-но читачам власну легенду. А може й не легенду. Влітку 2005 року я сидів у товаристві друзів за столом лісового ресторану під Вінницею. З іномарки, що під’їхала, вийшов сповнений гідності чоловік, дуже схожий на Юрія Візбора в ролі Бормана. Мої друзі були місцеві й знали цю людину: «Колишній міліційний начальник. Дуже розумний мужик. Нещодавно вийшов на пенсію». — «Звідки він родом?» — «Зі Стрижавки». — «А вік?!» — «Шістдесят з гаком».

Відтак мені стало не до шніцеля. Донька Бормана дивилася фільм «Сімнадцять миттєвостей весни» і сказала, що Візбор напрочуд схожий на її батька. Отже, цей солідний і впевнений чоловік — теж. Та чи ви повірите, що поруч із «Вервольфом» приблизно 1943 року народився двійник Бормана? При тому, що чоловіків тоді серед місцевого населення там майже не було...

Підійти та спитати: «Ви часом не син заступника Гітлера по партії?». Приїдуть його колишні колеги з райвідділу і відвезуть до психушки... Так я мовчки й поїхав. А вдома почав вивчати біографію Бормана й дізнався, що його слабкість до жінок була широко відома. Мабуть, невипадково будиночок стенографісток знаходився у «Вервольфі» поруч із його будинком, а у «Вовчому лігві» — поруч із його бункером. Але українські дівчата вродливіші...

До речі, у Бормана було десятеро законних дітей. Старший з них, теж Мартін, став священиком і замолює гріхи батька.

Друге життя «Вервольфу»

У 2011 році ставка «Вервольф» стала філіалом Вінницького краєзнавчого музею (це рішення прийняла обласна рада). Відтоді там «Історико-меморіальний комплекс пам’яті жертв фашизму» з експозицією, присвяченою рокам окупації, з виставкою бойової техніки часів війни. Проводять, звичайно, й екскурсії територією. Багатотонні уламки бункерів та басейн, який зберігся, залишилися незайманими. Ніяких розкопок, ніякої реконструкції!

Як на мене, це непоганий варіант. У кожному разі від нього не тхне комерцією, як у поляків у «Вовчому лігві». Ту колишню прусську ставку Гітлера стали здавати в оренду. Заплатив $140 000 — і цілий рік влаштовуй там хоч весілля, хоч корпоративи...

Та я взагалі б нічого не змінював у «Вервольфі». Лише встановив би як символ перемоги над вовком-людожером єдиний пам’ятник. Не пафосний, а ту саму глибу з написом: ВІТЯ + ГАЛЯ = ЛЮБОВ.

Загадка Еріха Коха

За які заслуги йому зберегли життя

24 травня 1949 року в британській зоні окупації Німеччини контррозвідка арештувала непоказного чоловіка років п’ятдесяти, такого собі Рольфа Бергера. Після війни він оселився в містечку під Гамбургом і не спілкувався з сусідами. Вони знали тільки те, що він колишній сільськогосподарський робітник. Час від часу він відвідував у місті поважну самотню даму, чоловік якої пропав безвісти в останні дні війни. Фрау Клара зберігала вірність чоловікові, але радісно приймала гостя. Адже це й був її чоловік — гаулейтер Східної Пруссії та рейхскомісар України Еріх Кох...

Пережив власну смерть

Британці передали Коха польській владі. І тут почалися загадки. Досудове слідство тривало неймовірно довго — понад вісім років, хоч Коха звинувачували тільки в злочинах на території Польщі!

Журналісти, які з’їхалися з багатьох країн на суд у Варшаві, не сумнівалися у смертному вироку. Деякі заздалегідь сповістили про нього свої редакції, щоб виграти час. 9 березня 1959 року суд справді ухвалив Коху смертний вирок. «Кох — здох!» — бадьоро закінчила свій репортаж з Варшави газета «Радянська Україна». «Повішений», — прочитав я вже в 1990-і роки в «Енциклопедії Третього рейху», яка багаторазово видавалася в Москві під редакцією доктора історичних наук.

«Катюзі — по заслузі». Однак було прикро, що залишилися в тіні діяння Коха на Україні, де цей намісник Гітлера залишив свій головний кривавий слід. А потім я дізнався з випадкового джерела, що Коха не стратили! Він дожив у в’язниці до дев’яноста років і в листопаді 1986-го тихо помер уві сні... Журналістська вигадка? Та ні, джерело не брехало...

Марні сподівання

20 листопада 1941 року газета ОУН «Українське слово» опублікувала на чільному місці статтю «Знаменні рішення Фюрера». Йшлося в ній про створення Гітлером міністерства для окупованих східних земель на чолі з Альфредом Розенбергом. Газета назвала Розенберга людиною широкого формату і висловила надію, що його призначення «сприятиме скорій ліквідації нашого спільного ворога — жидівсько-московського большевизму, закладенню твердих підвалин під будову української державності». «З цією самою надією, — вела далі газета, — зустрічає український народ призначення пана Еріха Коха на пост державного комісара для України». І відзначила, що він «відомий німецький економіст».«Відомий економіст», посівши нову посаду, наказав підірвати Успенський собор Києво-Печерської лаври — символ національної гордості українського народу. Про те, що це був саме його наказ, дізнався від Геббельса і розповів у своїх мемуарах особистий архітектор Гітлера Альберт Шпеєр. А щоб ніхто не сподівався на перетворення рейхскомісаріату Ukraine на українську державу, Кох зробив його столицею не Київ, а Рівне.

Газета «Українське слово» не зрозуміла чи не захотіла зрозуміти сенсу цих кроків і вже третій місяць збуджувала національну свідомість. 30 листопада вона вийшла з передовою статтею «Любов до Батьківщини». В ній були рядки, які референт Коха по пресі, напевне, підкреслив червоним олівцем: «Любити — це знову ж і ненавидіти. Ненавидіти всіх (виділено мною. — Авт.), хто хоче поневолити наш край». І хоча автор почав, зрозуміло, з більшовиків, ці слова виглядали в очах німців украй зухвало. Не допомогла опублікована за тиждень промова Геббельса «Винні жиди!». Не зарадила лихові «сенсація» в номері від 12 грудня: головний винуватець світової війни — Рузвельт, він душевнохворий і до того ж єврей! Не врятувала стаття «Жиди — найбільший ворог людства» (№ 81 від 13 грудня). Цей день став останнім для «Українського слова»: її провідних співробітників разом з Оленою Телігою та іншими близькими до редакції націоналістами арештувало гестапо. У лютому їх розстріляли в Бабиному Яру. А замість тої газети в Києві стало виходити цілком профашистське «Нове українське слово», яке — боронь боже! — не згадувало про українську державність.

Наївний Розенберг

Такий був дебют Коха в ролі рейхскомісара України. Він і його команда з