Читати книгу - "Казки мого бомбосховища"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Бембі прокинувся, вслухався у перелякане своє серце. Прокидатися роздертим – значить не прокидатися зовсім. Значить жити у передчутті жахіття, боятися, чи не проґавив ти момент, коли воно почалося.
Бембі згадував минулі кілька років роботи, згадував побитих ним і переконувався, що своєю смертю він не помре. Щовечора барикадувався в спальні і напивався, аби не бачити снів. А вони все одно приходили.
Бембі продирався з кошмарів, ставав перед дзеркалом та розмовляв зі своїми новими друзями.
«Чорт забирай, Бембі, – каже йому світлий янгол, – просто зміни роботу на таку, де тебе не зможуть змушувати порушувати закон. І все, Бембі».
«Так-так, песику, – каже чорний, з обличчям того дідуся з п’ятдесятигривнівок, – зміни роботу. А кредити, яких ти набрав, віддаватимеш потім, розпродаючи внутрішні органи? Сиди і не рипайся. Кісточку маєш – що тобі ще треба?»
Звісно ж, він слухає чорного. Він же був єдиним, хто пообіцяв бути з ним навіть по смерті.
– Гарний песик, гарний.
Квартира № 17
Острів
Субота – це відтинок часу, який завжди починається музикою.
Дощів не було вже тижнів зо три, коли не цілий виснажливий місяць. Липень цього року видався задушливим, гарячим до жовтизни. Будинки аж від самого ранку, пригадуючи вчорашні палючі промені, жалісливо поскрипували просохлими дерев’яними перекриттями. Кольорові протяги тягали вулицею цей мінорний спекотний блюз, ніби жартома закидаючи його до помешкань крізь відчинені вікна. Каштани перешіптувалися безнадійно, у їхніх рухливих тінях ховалися, мов біженці, місцеві коти. А що їм іще робити в таку спеку?
Ірина вкотре випірнула з важкого, свинцевого забуття, до якого по світанку перетекли її нічні сновидіння. Почувалася не те щоби безсилою, але дуже втомленою. Що вже тут говорити – роки брали своє. Вона й без того, будучи Рибами за знаком зодіаку, усе життя потерпала влітку, коли міліли ріки і пересихали струмочки, коли шкіра ставала вразливою і шерхкою, наче розтріпані листочки календаря, а дощі бували в місті настільки нечастими гостями, що її тато кожній зливі давав своє ім’я.
– Дивися, Іринко, ото Дмитро на нас суне, – показував батько туди, де з-за шиферних дахів насувалися чорні загрозливі хмари.
Зливи ті мали переважно чоловічі імена і приносили явне полегшення.
…Вона і так усе життя потерпала від задухи та спеки, а тепер, розмінявши сьомий десяток років, і поготів.
І без того худорлява, в задушливі місяці літа вона зовсім висихала, стаючи невагомою. Пересувалася помешканням нечутно, мов привид. Хіба що крізь стіни не проходила, але її онуці, коли вона дивилася на стару, здавалося, що сонцю іноді вдається прошити бабусю наскрізь своїми променями і скоро вона зовсім розтане.
Ірина розплющила очі, важко підвелася, накинула старий, іще радянський халат, що відгонив старечим потом і вже від ранку – як їй здавалося – був аж гарячим і більше нагадував розпечені лицарські лати, аніж домашню одежину. Потупцяла біля вікна, розглядаючи ранкові каштани, витерла пилюку на підвіконні й столі.
Десь у глибині квартири, в іншій кімнаті, значно більшій і тому прохолоднішій, заскрипів диван. Потім почулося якесь мурмотіння, клацання запальнички, а слідом за цим голі ноги нерівним, заспаним іще кроком пройшлися коридором і потовклися у кухні. Почулося, як наточується вода до джезви. З-під дверей потягло ароматом тютюну, кілька разів ледве чутно відчинилися й зачинилися дверцята холодильника. Потім кроки, уже рівні і неспішні, пройшлися коридором назад, дзенькнула ложечка у філіжанці й увімкнулася музика. Це прокинулася Оленка.
Чим старішою ставала Ірина, тим більше вона уникала своєї онучки. Жити удвох із людиною, що молодша від тебе на ціле життя, – ще та мука, бо весь час, спостерігаючи, як молода дівчина квітне і росте, як наливається соком і силою її тіло, неможливо позбутися враження, що вона, хай і мимохіть, обкрадає тебе. Виносить із твоєї кімнати цілі коробки молодості, вимітає з неї залишки радості і пристрасті, кимось колись розкришені довкола ліжка і письмового столу; вигрібає, виносить, викидає, роздає знайомим крихти того, що ти, не перейшовши іще межу старості, вважала і називала своїм життям.
Ірина відверто уникала малої, особливо останніми роками, відколи Оленка закінчила школу і вступила до університету. Їй страшно і принизливо було знаходитися поруч із дівчиною. Вона почувалася старою, збіса старою і немічною, навіть коли Олена просто говорила до неї: молодий голос мав у собі стільки некерованості, що цілив у Ірину, як м’яч у вікно, пробивав у ній діри, вкривав її тріщинами, залишаючи по собі виснаження, яке не так-то і просто було потім зігнати. Усе їхнє спілкування, за винятком хіба що якихось екстрених випадків, звелося врешті до спільних обідів, які траплялися, втім, нечасто: Олена, як і належить прекрасним двадцятилітнім, удома обідала, вечеряла, а особливо снідала вкрай рідко.
Її таке ставлення бабусі аж ніяк не напружувало, навпаки. Мало хто з її знайомих однолітків мав стільки свободи у діях, зацікавленнях і планах, і мало хто собі таку свободу міг уявити. Оленка почала спати не з плюшевими іграшками, а з чоловіками у свої крихкі чотирнадцять, а вже у шістнадцять вміла ними досконало маніпулювати. Олена вперше спробувала алкоголь у п’ятнадцять років і невдовзі емпіричним шляхом осягнула, як саме кожен різновид алкоголю на неї впливає і скільки їй треба, аби бути в міру п’яною. У такому стані Олена сама собі нагадувала велику прозору пляшку: всі міркування і бажання одразу просвічували крізь тонке скло настрою, але й розбити його невмілим поштовхом було простіше простого. Бути дуже п’яною вона не любила, надлишок алкоголю робив думки бездоганно логічними та чіткими, а її робив настільки переконливою, що Олені самій ставало страшно. Коли один із коханців на другому побаченні споїв малу на ніц, сподіваючись добряче виграти, вона раптом перевела розмову в дивне для них обох русло. Розпитувала про роботу, про дружину, про його ставлення до президента і перспективи його власного бізнесу. Того дня Олена за якісь півгодини вмовила його вилізти на підвіконня і покінчити життя самогубством, викинувшись із восьмого поверху. А потім, коли чувак уже написав передсмертну записку, перехрестився і напружив литки перед стрибком, взялася його відмовляти. І таки відмовила.
Олена любила бабусю. Любила так, як люблять пейзаж за вікном люди індустріальних міст: визнаючи її за даність, за фундамент і передумову саме такої себе. Та й після автокатастрофи, в якій загинули Оленчині батьки, лише старіюча Ірина без вагань і умов узяла малу до
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Казки мого бомбосховища», після закриття браузера.