Читати книгу - "Homo Deus"

органоїди всередині клітин людини, що виробляють енергію, яку використовує клітина. Вони мають свій набір генів, що повністю відокремлені від ДНК в ядрі клітини. Дефектна мітохондріальна ДНК веде до різних небезпечних і навіть смертельних хвороб. Технічно можливо за допомогою сучасної технології in vitro подолати мітохондріальні генетичні хвороби, створюючи «дитину з трьома батьками». ДНК ядра в дитини походить від двох батьків, тоді як мітохондріальна ДНК надходить від третьої особи. У 2000 році Шарон Саарінен з Вест Блумфілда, штат Мічиган, народила здорову дівчинку Алану. Ядерна ДНК Алани походила від її матері Шарон і від батька Пола, а її мітохондріальна ДНК була від іншої жінки. Із суто технічної перспективи Алана має трьох біологічних батьків. Роком пізніше, у 2001-му, уряд США з етичних міркувань і безпекових проблем заборонив цю процедуру.

Однак з лютого 2015 року британський парламент проголосував на користь так званого закону про «ембріона трьох батьків», що уможливлював цю методику — і пов’язані з нею дослідження — у Великій Британії. Нині технічно неможливо, та й незаконно, замінювати ядерну ДНК, однак коли технічні труднощі буде усунуто, та сама логіка, що віддає перевагу заміні дефектної мітохондріальної ДНК, вважатиметься підставою для того, щоб робити те саме з ядерною ДНК.

Після відбору й заміни наступний потенційний крок — це заміщення. Коли стає можливим замінювати смертельні гени, чому б не подолати бар’єр із введенням якоїсь чужої ДНК, коли ви можете переписати код і перетворити небезпечний ген-мутант у його доброякісну версію? Тоді можна почати використовувати той самий механізм, щоб виправляти не тільки летальні гени, а й ті, що відповідають за менш небезпечні захворювання — аутизм, тупість і ожиріння. Хто хотів би, щоб його чи її дитина страждала від будь-якої з цих хвороб? Припустімо, що генетичний тест показує, що ваша майбутня донька, радше за все, буде розумною, гарною й ніжною, однак страждатиме від хронічної депресії. Хіба ви не захочете врятувати її від років страждань шляхом швидкого і безболісного втручання в ген?

І коли вже так, то чому б не дати дитині маленький поштовх? Життя важке і сповнене викликів навіть для здорових людей. Тож цілком розумно було б, якби маленька дівчинка отримала сильнішу, аніж звичайна, імунну систему, пам’ять кращу за середню чи особливо життєрадісний характер. І навіть якщо ви не хочете цього для своєї дитини, що як ваші сусіди зроблять це для своїх дітей? Чи хотіли б ви, щоб ваша дитина відставала? А якщо уряд забороняє своїм громадянам проектувати дітей, що як північні корейці робитимуть це і продукуватимуть видатних геніїв, художників і атлетів, які значно випереджатимуть наших? І, таким чином, ми поступово прямуємо до генетичного каталогу дитини.

Лікування є першим виправданням для будь-якого вдосконалення. Знайдіть якихось професорів, що експериментують з генетичним вдосконаленням чи інтерфейсами мозок-комп’ютер, і запитайте їх, чому вони роблять це для лікування хвороб. Вони дадуть відповідь: «За допомогою генної інженерії ми можемо перемогти рак. А якщо ми зможемо безпосередньо з’єднати мозок і комп’ютер, зможемо лікувати шизофренію». Можливо, але вони на цьому явно не зупиняться. Коли ми успішно з’єднаємо мозок з комп’ютером, чи будемо ми використовувати цю технологію лише для лікування шизофренії? Якщо хтось дійсно вірить у це, то він може багато що знати про мозок і комп’ютери, але він знає значно менше про людську психіку й людське суспільство. Якщо ви зробили різкий прорив, то вже не зможете обмежитися лише лікуванням і зовсім забути про використання цих методик для вдосконалення людини.

Звичайно, люди можуть і повинні обмежувати своє використання нових технологій. Тому євгенічний рух втратив популярність після Другої світової війни, і хоча торгівля людськими органами нині можлива і потенційно дуже вигідна, вона все ще є другорядною діяльністю. Діти як продукти дизайнера можуть одного чудового дня стати настільки ж технологічно реальними, як і вбивці для отримання певних органів, і все ж залишатися другорядними.

Так само як ми вислизнули з кігтів «закону Чехова» у війні, ми можемо вислизнути з них і в інших видах діяльності. Деякі рушниці з’являються на сцені й ніколи не стріляють. Ось чому життєво важливо думати про новий порядок денний людства. Саме тому, що ми маємо певний вибір стосовно використання нових технологій, нам варто краще усвідомити, що відбувається, і поставити це під контроль нашого розуму, поки воно не поставило під свій контроль наші мізки.

ПАРАДОКС ЗНАННЯ

Прогноз того, що у XXI столітті людство, імовірно, націлиться на досягнення безсмертя, щастя й божественності, може розізлити, відштовхнути чи злякати будь-яку кількість людей, тож потрібні деякі уточнення.

По-перше, це не те, що більшість індивідів фактично робитиме у XXI столітті. Це те, що робитиме людство як колективний актор. Більшість людей, імовірно, гратимуть другорядну роль у цих проектах, якщо взагалі будуть до них причетні. Навіть якщо голод, чума й війна стають менш впливовими, мільярди людей у країнах, що розвиваються, і бідні сусіди й далі боротимуться з бідністю, хворобами та насильством, навіть коли еліти вже досягнуть вічної молодості й богоподібних можливостей. Це виглядає явно несправедливо. Можна стверджувати, що допоки хоч одна дитина помиратиме від недоїдання чи хоч один дорослий буде гинути у війні наркобаронів, людство повинно зосереджувати всі свої зусилля на подоланні цих бід. Лише коли останній меч буде перекований на плуга, ми повинні будемо звернути свою увагу на наступні величні справи. Однак історія не розвивається в такий спосіб. Ті, хто живе в палацах, завжди мали порядок денний відмінний від тих, хто живе у халупах, і навряд чи щось зміниться у XXI столітті.

По-друге, це історичний прогноз, а не політичний маніфест. Навіть якщо ми не звертатимемо уваги на долю жителів міських нетрів, зовсім не очевидно, що нам треба націлитися на безсмертя, щастя й божественність. Утілення цих конкретних проектів може бути величезною помилкою. Однак історія повниться такими великими помилками. Враховуючи наші минулі здобутки й нинішні цінності, ми радше прагнутимемо щастя, богоподібності й безсмертя, навіть якщо це вб’є нас.

По-третє, прагнути — не означає отримати. Історія часто формується перебільшеними сподіваннями. Історію Росії XX століття було значною мірою сформовано намаганнями комуністів подолати нерівність, однак вони не досягли успіху. Моє передбачення скероване на те, чого людство намагатиметься досягти в XXI столітті, а не на те, що воно зможе досягти. Наша майбутня економіка, соціальна й політична сфери будуть сформовані намаганнями перемогти смерть. Звідси не