Читати книгу - "Вар'яти: Вибрана проза"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Рееґен тягнув своє:
— Знаєш, є такий рентґен, який проникає крізь м’ясо, кості, але я хтів би такого рентґена, який би прозирав у душу. І нині пізнав би-м ту душу, якби американські танки з’явилися тут, перед нашою ливарнею, або перед секретаріатом центрального комітету, або перед Домом Армії, — Ганнес радісно розсміявся. — Ото була б розвага!
А я нагорнув лопату графіту, підкинув його в повітря і став у хмарі.
Ганнес Рееґен крикнув:
— Ще! Ще!
І ми почали обкидатися графітом і катулятися в ньому. Ганнес нахилився до мене і сказав:
— У концентраку, коли есесівцям було нудно, вони скликали апель і влаштовували нам День Дитини, в руках мали бичі, а за поясами револьвери. Спочатку був танець ведмедя — в коло з руками догори, за десять хвилин слабші падали, а есесівці добивали їх бичами або з револьверів. Потім влаштовували ганзейський марш, потім цюцю-бабки і знову ті слабші були добиті, після цього — жабка, небо-пекло-рай… Хто потрапив усередину, тому вважай пощастило, але ті, скраю, діставали такого лупня, що не довго витримували… Так виглядав наш День Дитини.
Я поклав обличчя на графіт, дивлячись зизом на Ганнеса, і не годен був дошолопати, як то так, що досі я за ним нічого такого не помічав. Пізніше крізь прочинену браму ми дивилися на арештанток, котрі на снігу в білому сонці гнули спини по шлакових териконах. Рееґен сказав:
— Бачиш он ту, це секретарка народних соціалістів, дістала сім років, але тверда з неї штучка. А що ти думаєш про Сланського?[4]
— Що тут думати, невинний хлоп, ніц ’му не бракувало. Як ся придивити до його прибутків, то був чистий американський мільйонер. Нащо йому було комусь запродуватись? Стільки мав того маєтку, різних лашків-файталашків! Видається мені, що Сланський недостатньо точно виміряв високу напругу Комінформу, або навіть перебільшив. Був уже в літах і не потрафив пристосуватися до нових тактичних вимог партії, тому мусив відійти, так само, як перед ним відійшли Бухарін, Зинов’єв, Радек… Остання послуга партії. Аби партія і держава могли йти далі…
Ганнес встав зі словами:
— Шкода, що ти не був з комуністами в коцентраку, бо ж ти неабиякий бувалець… Ти гля — щур! — В отворі стіни з’явився великий настраханий щур. Ганнес взявся знову вантажити графіт і продовжив: — Хліб там добувалося таким чином, що відволікали увагу щурів і крали його. Якось щур укусив одного і той помер.
— А що там робили ті щури? — спитав я.
— Так тільки, есесмани тримали їх для забави.
Тут я собі щось пригадав:
— Коли я був у ливарні на перший піврічний термін, то приручив собі щура. Завше о пів на десяту він вилазив з-під корита і йшов пити, я йому для забави клав люстерко, але гладити себе він не дозволяв. Одного разу піймали його в пастку і пошпурили до корита з соляною кислотою. І всі потім спостерігали за тим, як він плаває, а кислота поступово стягує з нього шерсть, далі шкуру. А потім його штрикали палками, аж поки не замучили на смерть, якби ти це бачив…
Ганнес занепокоївся:
— Ти не повинен мені цього говорити, я не можу чути, як мучать звірят. У Кремниці фірман шмагав коня, я кинувся на нього і він збив мене батогом, а я вдарив його каменем.
Я йому на те:
— То нічого. Коли німці евакуювали Силезію під час тих страшних морозів, то перевозили у відкритих вагонах овець і, коли такий потяг заїхав до нас на станцію, я побачив, як ті вівці з голоду жеруть на собі кожухи… Або цілі тлуми худоби теж у відкритих вагонах, Боже, як ті корови виглядали по трьох тижнях! А потім перевозили людей, але того я так не переживав, певно, тому, що люди мають розум, можуть ся забити, чи жестом щось показати…
Зиркнувши на Ганнеса, я зауважив, що він плаче, шепочучи:
— Ти не повинен мені оповідати про ті вівці й корови. Що там люди — їх тримає розум… — Однак потім додав: — Ні, не тримає, бо коли вони слабнуть, то ні на що вже не мають сили і скидаються на овець. Ну, а жест? Та ж ті, котрі тебе мучать, не збагнуть ані найменшого твого жесту, бо ти для них лише купа гною. У нас був такий есесівець, називалисьмо його der eiserne Gustav[5], він завше вибирав міцних людей, щокварталу менш-більш три тисячі, і знищував їх у каменярні. А як колись помітив, що вже кілька разів мене проґавив, засунув руки за пояс і сказав: «Na nu, so was, dass der Hund noch lebt?»[6]
Остання лопата графіту заповнила візок. Коли прийшли до їдальні, покликала нас Ярмілка:
— Ну, нарешті, негритоси!
— А ти сховала для мене рогалики? — спитав я.
Ярмілка на те:
— Стрийку, прецінь ви не дали мені тальончика.
Але я вперся:
— Подивись-но в шафці.
Ярмілка стояла на свому:
— Та там ніц нема!
— Подивись. Подивись, щось напевно знайдеться, — попросив я.
Розгнівана Ярмілка підскочила до шафки, відчинила її рвучко і крикнула:
— Рани Господні! Стрийку, не нервуйте мене! — І обома руками показала на порожні полиці.
— Ну вже добре, добре, — сказав я заклопотано.
Ярмілка замкнула шафку і підійшла до мене з усміхом:
— Хіба би хтіли-сьте булку з маслом. — І справді, витягла з кишені дві булки. Подаючи мені, сказала: — Стрийку, ви добрі, помагаєте мені з коновками.
Я опускаю очі і їм зупу, кусаючи булку, замацькану графітом. Ганнес оповідає:
— Той eiserne Gustav вибирав здорових людей до каменярні, а інший есесівець — винятково хворих і слабих. Ті, побачивши його, відразу хутко копали, напинаючи м’язи, і рештками сил двигали каміння, бо тільки слабі йшли до газу. Тепер уяви собі, що до газу вибирали ослаблених жидів, а вони влаштовували театр. Ото есесівець реготав: Ach, sie sind so jung und kräftig![7] І шикував з них колону до газу, але сказав, що йдуть збирати лікарське зілля. Тоді якийсь жидівський танцюрист з Берліну,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вар'яти: Вибрана проза», після закриття браузера.