Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"

кулю. Мендель міркував, як цю кулю покрутити, щоби відчинити двері. Він встав; від довгого сидіння затиснутим між людьми в нього боліли кінцівки. Та не встиг він підвестися, як до нього приступив синій чоловік. «Сядь!» — крикнув синій чоловік. Мендель уже не знайшов місця на своїй лавці. Він став коло неї, притиснувся до стіни, в нього було бажання стати пласким, як ця стіна.

«Чекаєш на номер вісімдесят чотири?» — спитав синій чоловік. «Так», — сказав Мендель Зинґер. Він був переконаний, що його збираються остаточно звідси виставити. Доведеться Деборі ще раз їхати. П'ятдесят копійок і п'ятдесят — разом рубель.

Але синій чоловік не мав наміру виганяти Менделя. Синьому чоловікові залежало передусім на тому, щоби всі сиділи на своїх місцях, а він їх усіх бачив. Коли один уже встав, то ще бомбу чого доброго кине.

«Анархісти іноді перевдягаються», — думав собі вартовий. І підкликав Менделя, обшукав його, запитав документи. А оскільки все було гаразд, а Мендель не мав місця, синій чоловік сказав: «Диви, бачиш ті скляні двері? Іди туди. Там номер вісімдесят чотири!»

«Тобі чого?» — закричав широкоплечий чоловік за письмовим столом. Докладно під портретом царя сидів той урядник. Він складався з вусів, лисої голови, еполетів і ґудзиків. Він був наче прекрасний бюст за своїм мармуровим каламарем. «Хто тобі дозволив так запросто сюди увійти? Чого не питаєш?» — загримів голос із бюста.

Мендель Зинґер тим часом глибоко вклонився. До такого прийому він був неготовий. Він зіщулився і так перечекав той грім, бажаючи стати крихітним, зрівнятися з підлогою, ніби його застала буря серед чистого поля. Поли його довгого кафтана розкрилися, і урядник побачив шматок протертих Менделевих штанів і вичовганої шкіри на халявах чобіт. На цей вид урядник ледь злагіднів. «Підійди ближче!» — наказав він, і Мендель рушив, висунувши вперед голову, мовби збирався буцнутися в письмовий стіл. І тільки помітивши, що вже наблизився до облямівки килима, Мендель трохи підняв голову. Урядник посміхнувся. «Документи давай!» — сказав він.

А тоді запала тиша. Цокав годинник. Крізь жалюзі ламалося золоте світло пізнього пополудня. Документи шаруділи. Час від часу урядник на хвильку замислювався, дивився кудись у повітря, а потім зненацька хапав рукою муху. Він тримав крихітну комашку в своєму велетенському кулачищі, обережно його розкривав, відривав одне крильце, потім друге і ще трохи дивився, як скалічіла комаха повзає письмовим столом.

«А клопотання? — спитав він раптом. — Клопотання де?»

«Я неписьменний, ваше високоблагородіє!» — перепрошував Мендель.

«Я знаю, дурню, що ти не вмієш писати! Я не питаю тебе про шкільне свідоцтво, а про клопотання. А писар тут у нас для чого? Га? На партері? В третьому номері? Га? Нащо держава утримує писаря? Для тебе, віслюче, бо ти ж не вмієш писати. Іди в третій номер. Напиши клопотання. Скажи, я тебе послав, щоби не чекати, щоби тебе відразу прийняли. А тоді прийдеш до мене. Але завтра! І завтра по обіді можеш собі їхати!» Ще раз уклонився Мендель. Він задкував, він не наважувався обернутися до урядника спиною, безмежно довгим здався йому шлях від письмового столу до дверей. Йому здавалося, він іде вже годину. Нарешті він відчув близькість дверей. Притьмом обернувся, вхопився за кулю, крутонув спершу вліво, потім управо, а тоді віддав іще один уклін. Нарешті він знов опинився в коридорі.

У покої номер три сидів звичайний урядник, без еполетів. То була задушлива низька кімнатка, стіл обступило багато людей, писар писав і писав, пером він щоразу нетерпляче цокав об денце каламаря. Він писав спритно, але все ніяк не міг докінчити. Людей усе прибувало. Попри це, в нього вистачило часу зауважити Менделя.

«Його високоблагородіє пан із номера вісімдесят чотири прислав мене», — сказав Мендель.

«Ходи сюди», — сказав писар.

Перед Менделем Зинґером розступилися.

«Рубель за печатку!» — сказав писар. Мендель вишпортав зі своєї синьої хустинки рубля. То був твердий, блискучий рубель. Писар не взяв монету, він сподівався ще принаймні п'ятдесяти копійок. Мендель не розумів нічого з доволі прозорих писаревих побажань.

Тоді писар роззлостився. «Це що, документи? — рявкнув він. — Це клоччя, а не документи! В руках розлітаються». І розірвав ніби ненароком один документ, той розпався на дві однакові частини, урядник схопив ґуміарабіку, щоби склеїти. Мендель Зинґер затремтів.

Ґуміарабіка засохла, урядник плюнув у пляшечку, тоді хухнув. Ґуміарабіка не розмокала. І тут на нього раптом щось найшло, по ньому видно було, що на нього раптом щось найшло. Він висунув шухляду, вкинув туди Менделеві документи, знову закрив, відірвав із блока маленьку зелену картонку, проштемпелював її, дав Менделеві й сказав: «Знаєш що? Прийдеш сюди завтра рано, о дев'ятій! Тоді ми будемо самі. І зможемо спокійно поговорити. Твої документи тут, у мене. Забереш їх завтра. Картонку покажеш при вході!»

Мендель пішов. Самешкін чекав надворі, він сидів коло коней на камінні, сонце сідало, вечір надходив.

«Ми їдемо тільки завтра, — сказав Мендель. — О дев'ятій мені знову треба бути тут».

Він заходився шукати молитовні, щоби там переночувати. Купив буханець хліба, дві цибулини, запхав усе до кишені, перепинив якогось єврея і спитав, де божниця. «Ходім зі мною», — сказав єврей.

Дорогою Мендель розповів свою історію.

«У нас, у молитовні, — сказав єврей, — ти можеш зустріти одного чоловіка, він залагодить усю цю справу. Він уже багато родин переправив до Америки. Каптурака знаєш?»

«Каптурака? Ну, ясна річ! Він переправив мого сина!»

«А, стара клієнтура!» — сказав Каптурак. Пізнім літом він перебував у Дубні, приймальні влаштовував собі в синагогах. «Тоді в мене була твоя жінка. І сина твого пригадую. Йому ж добре ведеться, хіба ні? У Каптурака легка рука».

Виявилося, що Каптурак готовий зайнятися цією справою. Наразі це коштувало по десять рублів за голову. Завдатку в десять рублів Мендель внести не міг. Каптурак придумав вихід. Він узяв адресу молодого Зинґера. За чотири тижні в нього буде відповідь і гроші, якщо у сина справді є намір стягнути до себе батьків. «Дай мені зелену картонку, лист із Америки і покладися на мене!» — рік Каптурак. І всі присутні закивали. «Їдь собі ще сьогодні додому. За кілька днів я до вас зазирну. Покладися на Каптурака!»

Кілька присутніх повторили: «Можеш спокійно покластися на Каптурака!»

«Яке щастя, — сказав Мендель, — що я вас тут зустрів!» Усі подали йому руку і побажали щасливої подорожі. Він повернувся на ринок, де чекав Самешкін. Той уже збирався вкладатися спати на своїй підводі.

«Із жидом один чорт домовиться! — сказав він. — То що, їдем таки сьогодні!»

І поїхали.

Самешкін намотав собі