BooksUkraine.com » Сучасна проза » Йов. Фальшива вага 📚 - Українською

Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"

144
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Йов. Фальшива вага" автора Йозеф Рот. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 76
Перейти на сторінку:
зустрітися з її очима, які вона боязко ховала під повіками. Міріям, дивлячись із кутка в бік столу, вловила цей батьків погляд, її серце забилося швидше. В понеділок у неї побачення. В понеділок у неї побачення. Весь гарячий час пізнього літа у неї були побачення. Її любов квітнула пізно, між високого колосся, Міріям боялася жнив. Вона вже іноді чула, як готуються селяни, як гострять серпи синім гострильним камінням. Куди ж їй податися, коли поля оголяться? Їй треба до Америки. Невиразне уявлення про вільну любов в Америці, поміж високих будинків, що приховують навіть краще, ніж збіжжя на лані, трохи розрадило її в думці про близькі жнива. Вони вже надходять. Вона не може марнувати часу. Вона любить Степана. Він залишиться тут. Вона любила всіх чоловіків, бурі виривалися з них, та їхні руки все одно ніжно розпалювали полум'я в серці. Цих чоловіків звали Степан, Іван і Всеволод. В Америці ще набагато більше чоловіків. «Я не лишуся вдома сама, — сказала Міріям, — мені страшно!»

«Треба, — почувся голос Менделя, — приставити до неї козака. Щоб охороняв».

Міріям спаленіла. Їй здавалося, батько помітив її рум'янець, хоча вона стояла в кутку, в тіні. Але ж її рум'янець, мабуть, світить крізь темряву, наче та червона лампа спалахнуло обличчя Міріям. Вона затулила його руками й заридала.

«Вийди! — сказала Дебора. — Вже пізно, замкни віконниці!»

Вона обережно пішла навпомацки, все ще затуляючи обличчя руками. Надворі на мить зупинилася. Всі зорі неба були як на долоні, близькі та живі, так ніби тільки й чекали, поки Міріям вийде з хати. Їх ясна золота пишнота мала в собі щось від пишноти великого вільного світу, маленькими люстерками були вони, в яких відбивався блиск Америки.

Вона приступила до вікна, зазирнула, спробувала з виразу батьківських лиць вгадати, про що вони говорять. Нічого не вгадала. Відчепила залізні гаки від дерева розкритих віконниць і зачинила обидві стулки, як шафу. Вона подумала про труну. Вона поховала батьків у маленькій хатинці. Вона не відчувала смутку. Менделя і Дебору Зинґер поховано. А світ широкий і живий. Степан, Іван і Всеволод живі. Америка жива, потойбіч Великої Води, з усіма своїми високими будинками та мільйонами чоловіків.

Коли вона знов увійшла до кімнати, її батько, Мендель Зинґер, сказав:

«Навіть віконниць зачинити не вміє, пів години їй треба!»

Він крекнув, підвівся і підійшов до стіни, на якій висіла маленька гасова лампа, темно-синій резервуар, закіптюжений циліндр, заіржавілим дротиком прикручений до тріснутого круглого дзеркальця, завданням якого було безкоштовно підсилювати підсліпувате світельце. Верхній отвір циліндра був понад Менделевою головою. Марно силкувався він задмухнути лампу. Він став навшпиньки, дмухав, але ґніт лише дужче розгорався.

Тим часом Дебора запалила маленьку воскову свічечку і поставила її на цегляну піч. Мендель Зинґер, крекчучи, виліз на крісло і задмухнув нарешті ту лампу. Міріям лягла в куток, коло Менухима. Вона роздягнеться тільки коли зовсім стемніє. Вона чекала, затамувавши подих, із заплющеними повіками, поки батько домурмоче свою нічну молитву. Крізь отвір від сучка їй було видно синє і золоте мерехтіння ночі. Вона роздяглася і обмацала груди. Вони боліли. Її шкіра мала власну пам'ять і пам'ятала кожне місце великих, твердих і гарячих чоловічих рук. Її нюх мав власну пам'ять і пам'ятав запах чоловічого поту, горілки і юхти невпинно, з мучівною вірністю. Вона чула хропіння батьків і Менухимове квохтання. Тоді Міріям встала, в сорочці, боса, з важкими косами, які закладала спереду та кінці яких ззаду сягали до стегон, відсунула засувку і вийшла в чужу ніч. Вона глибоко дихала. Їй здавалося, що вона вдихає цілу ніч, всі золоті зорі поглинала вона своїм диханням, а ще більше палало в небі. Жаби кумкали, і сюрчали цвіркуни, північно-східний край неба оточувала широка срібна смуга, в якій, здавалося, вже вкладено ранок. Міріям думала про ниву, своє шлюбне ложе. Вона обійшла навколо хати. Здалека мерехтів великий білий мур казарми. Вона посилала Міріям кілька скупих світелок. Там у великій залі спали Степан, Іван, і Всеволод, і ще багато інших чоловіків.

Завтра п’ятниця. Слід усе підготувати до суботи: м'ясні кульки, щуку і курячий бульйон. Печіння починалося вже зранку, о шостій. Коли широка срібна смуга взялася багрянцем, Міріям знову прослизнула до кімнати. Вона вже не заснула. Крізь дірку від сучка у віконниці бачила перші спалахи сонця. Вже батько з матір'ю заворушилися уві сні. Настав ранок. Шабат минув, неділю Міріям провела у збіжжі, зі Степаном. Урешті вони пішли ген далеко, в наступне село, Міріям пила горілку. Весь день її шукали вдома. Ну, і хай собі шукають. Її життя коштовне, літо коротке, скоро почнуться жнива. У лісі вона ще раз переспала зі Степаном. Назавтра, в понеділок, її батько поїхав у Дубно, по папери.

О п'ятій ранку, в понеділок, прокинувся Мендель Зинґер. Напився чаю, помолився, а тоді хутко скинув молитовний ремінь і подався до Самешкіна. «Доброго ранку!» — гукнув він здалека. Менделеві Зинґеру на душі було так, ніби вже тут, перед всіданням до Самешкінової підводи, починаються урядові справи, і він мусить привітатися із Самешкіним, як із урядником.

«Ліпше я поїду з твоєю жінкою! — сказав Самешкін. — Вона ще нічого собі, показна як на свої роки, і цицьки в неї нівроку».

«Їдьмо», — сказав Мендель.

Коні іржали й били себе хвостами по крупах. «Гей! Вйо!» — крикнув Самешкін і ляснув батогом.

Об одинадцятій перед полуднем вони вже були в Дубні. Менделеві сказали зачекати. Він пройшов, тримаючи картуза в руках, крізь велику браму. Воротар був при шаблі.

«Тобі до кого?» — спитав він.

«Я хочу до Америки — куди мені?»

«Ім'я?»

«Мендель Мехелович Зинґер».

«А до Америки чого?»

«Заробити грошей, бідую я».

«Іди в номер вісімдесят чотири, — сказав воротар. — Там уже багато чекають».

Вони сиділи у великому, склепінчастому, пофарбованому вохрою коридорі. Чоловіки в синіх одностроях стерегли двері. Вздовж стін стояли лавки — всі зайняті. Та варто було увійти комусь новому, як сині чоловіки робили рух рукою; і ті, що вже сиділи, посувалися, і новачок сідав. Тут курили, спльовували, лузали гарбузове насіння і хропіли. День тут не був днем. Крізь матове скло дуже високого, дуже далекого отвору можна було дістати бліде уявлення про день. Годинники десь цокали, але якось усі розминалися з часом, який у цих високих коридорах зупинився. Іноді котрийсь із чоловіків у синьому однострої вигукував чиєсь прізвище. Всі сплюхи будилися. Викликаний підводився, шкандибав до дверей, обсмикував костюм і входив у високі двостулкові двері, що замість клямки мали велику круглу

1 ... 15 16 17 ... 76
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Йов. Фальшива вага», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Йов. Фальшива вага"