Читати книгу - "На інших вітрах"

На зворотному шляху кошеня забралося Олдерові під сорочку, і Яструб пояснив:

— Одного разу, коли я ще тільки починав займатися мистецтвом магії, мене попросили вилікувати одного хлопчика від червоної лихоманки. Я розумів, що хлопчик помирає, але ніяк не міг змиритися з цим і відпустити його. І спробував за ним послідувати. Повернути його назад. Через ту кам'яну стіну… Я впав біля його ліжка, і лежав, немов мертвий. І там була одна відьма, яка здогадалася, в чому справа, — вона веліла перенести мене в мій будинок і покласти там на ліжко. А у мене вдома жив один звір, з яким ми подружилися, коли я ще зовсім хлопчиськом жив на Рокові. Це був зовсім дикий звір, який прийшов до мене з власної волі і залишився зі мною. Отаку. Ти «Отаку» коли-небудь бачив?

Олдер коливався і відповів не відразу:

— Я знаю про них тільки з легенд. І героїчного сказання, в якому говориться, як… один великий чарівник прибув до двору імператора Терренона на острові Осск. І «Отаку» намагався попередити його про те, що за ним женеться перевертень. А потім чарівник з перевертнем воював і переміг його, але той маленький звір, «отаку», загинув, потрапивши цьому чудовиську в лапи.

Яструб досить довго мовчав, крокуючи по стежці.

— Так, — промовив він нарешті. — Все вірно. Але мій «отаку» врятував мені життя, коли я, охоплений власними божевільними прагненнями, опинився за кам'яною стіною; тобто тіло моє залишилося лежати тут, а душа відправилася в невідомі мандри. Отаку прийшов і став вилизувати мене — в точності як вони вилизують своїх дитинчат, чи як кішки вилизують кошенят; він вилизував мене своїм сухим язичком терпляче, старанно, кожним своїм дотиком повертаючи мене назад, до життя. І дар, який я отримав від мого «отаку», — це не тільки життя, але і знання, настільки ж велике, як і все те, що я коли-небудь дізнався на Рокові… Але бачиш, я все більше забуваю те, що знав колись…

… Я сказав «знання», а це скоріше таємниця, — продовжував Ястреб. — Яка різниця між нами і тваринами? Уміння говорити? Всі тварини володіють тією або іншою формою мови, вмінням сказати «приходь» або «обережніше!», Та й багато іншого; але вони не вміють розповідати історії, не вміють говорити брехливі слова. Тоді як ми все це вміємо…

Але дракони вміють говорити і користуються Справжньою Мовою, Мовою Творення, на якій брехати неможливо, на якій розповісти історію вже означає створити її в реальній дійсності, випустити в життя! І все ж ми називаємо драконів тваринами!

Так що, можливо, різниця не в мові і не в умінні говорити. Може, вона ось у чому: тварини не здійснюють ні добрих, ні злих вчинків. Вони ходять так, як повинні ходити. Ми можемо називати їх дії шкідливими або корисними, однак поняття «добро» і «зло» належать нам, які здатні вибирати, як саме нам вчинити і що зробити. Дракони небезпечні, це так. Вони можуть нанести страшну шкоду, і це теж вірно. Але вони не є носіями зла. Вони недосяжні для нашої моралі, якщо завгодно, — як і будь-яка інша тварина, втім. Вони вище цієї моралі. Або нижче її. В цьому відношенні вони не мають з нами нічого спільного.

Ми повинні знову і знову робити свій вибір. А тваринам потрібно тільки існувати. Ми під вічним ярмом, вони ж вільні. Так що, коли ти живеш поруч з твариною, то пізнаєш трошки свободи…

Минулої ночі я все думав про те, чому відьми так часто заводять собі якогось чотириногого друга. У моєї тітки-відьми була стара собака, яка ніколи не гавкала. Тітка називала його Гобефор, що означає «той, хто йде попереду». А у Верховного Мага Неммерля, коли я вперше побачив його на Рокові, був ручний ворон, який всюди ходив з ним. І ще я згадав одну молоду жінку, яку знав колись; вона носила на руці у вигляді браслета маленького дракончика харреккі… І, звичайно ж, я згадав про мого «отаку». І мені спало на думку ось що: якщо тобі для того, щоб утриматися по цей бік стіни, потрібно тепло живого дотику, то чому б поруч з тобою не бути якій-небудь тварині? Оскільки тварини бачать життя, а не смерть. Можливо, який-небудь пес чи кіт в цьому відношенні виявиться не гіршим справжнього Майстра зі Школи Рока…

Так і виявилося. Кошеня, явно задоволене тим, що його забрали з дому, наповненого собаками і злісними дорослими котами і півнями, а також від хорошої, але абсолютно непередбачуваної істоти на ім'я Верес, щосили намагалося показати, яке воно надійне і виховане і як добре вміє ловити мишей. Воно із задоволенням муркотіло на плечі Олдера, ховаючись під його волосся, коли йому це дозволяли, і з муркотінням влаштовувалося спати у нього на грудях, як тільки Олдер лягав в ліжко. І Олдер міцно спав без жодних страшних снів і прокидався від того, що кошеня, сидячи у нього на грудях, з надзвичайно доброчесним виглядом вилизувало йому вуха.

Коли, однак, Яструб спробував визначити, якої кошеня статі, те загарчало і стало дряпатися.

— Ну добре, — сказав Яструб, поспішаючи прибрати руки подалі від гострих кігтиків. — Нехай буде по твоєму. Загалом, Олдер, це або кіт, або кішка, в цьому можна бути абсолютно впевненим.

— Я все одно не стану давати йому імені, - сказав Олдер. — Вони зникають, ніби гасне полум'я свічки, і якщо такому малюкові дати ім'я, то сумувати про нього будеш у багато разів більше.

У той день на пропозицію Олдера вони вирушили лагодити огорожу і брели навколо обнесеного огорожею козячого пасовища — Яструб уздовж внутрішньої сторони огорожі, а Олдер уздовж зовнішньої. Як тільки один з них виявляв, що стовпчики підгнили або ослабли кріплення, Олдер проводив рукою по огорожі, щось підправляючи, щось затикаючи всередину, щось погладжуючи або зміцнюючи, майже безсловесна і майже нечутна пісенька постійно дзюрчала десь у нього в горлі, а обличчя його ставало спокійно-спокійним і дуже уважним.

Якось раз, спостерігаючи за ним, Яструб прошепотів:

— І я колись використовував цей дар просто так! — Олдер, поглинений роботою, не спитав його, що він має на увазі.

— Ну ось, — сказав він нарешті, - тепер буде триматися. — І вони рушили далі, переслідувані по п'ятах двома дуже цікавими козами,