Читати книгу - "Бог ніколи не моргає"

Усі парафіяни церкви Святого Станіслава, що в Славік-Вілідж у Клівленді, любили отця Віллі. Він був пастором красивої польської церкви, якою опікувалися францисканці. У день пожежі отець Майк приїхав до церкви якраз на месу о п’ятій вечора, коли люди почали співати «Агнцю Божий, змилуйся над нами». Він тримав себе в руках, доки не підняв голову і не побачив, що прийшли всі хлопчики й дівчатка, які прислужували в церкві. Вони телефонували одне одному, і всі прийшли. Вони стояли, одягнені у стихарі, їхні обличчя заливали сльози. Отець Майк заплакав.

Згодом новини стали ще гіршими. Поліція заарештувала ченця-францисканця за підозрою в убивстві. Брат Деніел Монтгомері жив з отцями Майком і Віллі, але його ще не прийняли до ордену Святого Франциска. Він дивно поводився, і це дещо лякало людей. Отець Віллі мусив повідомити, що в нього не вийде вступити до ордену. Брат Ден вистрілив у нього. А тоді, щоб приховати свій злочин, підпалив будинок.

Тієї ночі отець Майк лежав у ліжку і думав про те, що він усе втратив — у нього немає ні його пожитків, ні дому, ні найкращого друга. Наступного дня він обійшов попелище. Він бачив чорні обгорілі стіни, відчував запах диму, наступав на розбите скло та обірвані дроти.

Він став бездомним. Його найкращий друг загинув. Усі парафіяни були пригнічені. Він був у такому відчаї, як ніколи раніше. Коли отець Майк відчинив двері, до нього підійшла жінка. Зараз він називає її ангелом.

Вона спитала: «Як ви себе почуваєте?»

Він чесно відповів: «У мене більше нічого немає».

Жінка уважно на нього подивилась і мовила чотири слова, які змінили його життя: «У вас є ми».

Відтоді отець Майк переосмислив своє становище. Він сказав собі: «У мене є все».

Тієї ночі він усвідомив, що означає бути францисканцем. Якщо ви поєднані з Богом і любов’ю, то у вас є найголовніше. Він двадцять років носив коричневе вбрання святого Франциска, але тільки зараз справді став францисканцем. Стрижнем ордену є братство. Тому так важко було пережити смерть отця Віллі. Адже брат убив брата.

Коли отець Майк оглядав попелище, під його сандаліями хрускотіли уламки скла на почорнілому килимі. Він зупинився у своєму колишньому кабінеті і побачив кнопки, які розплавились і прилипли до дошки оголошень, побачив фото своїх друзів, які почорніли і скрутилися, як лиховісні пазурі. Він пройшов закіптюженим тунелем повз забиті дошками вікна, обгорілі одвірки, зайшов у кімнату, яка колись була каплицею. На почорнілій від вогню стіні виднівся білий слід на тому місці, де висів хрест, — він був таким яскравим, що, здавалося, світився в цій чорноті. Він пройшов кухнею, де вони з отцем Віллі трапезували. І зупинився в дверях кімнати, де знайшли тіло його друга. Тоді зайшов до вітальні, де вони завжди ставили ялинку. Як парафіяни будуть святкувати Різдво тепер? Як вони взагалі зможуть що-небудь святкувати?

Парафіяни церкви Святого Станіслава розуміли, що того року Різдво буде нелегким, тому знайшли для церкви найбільшу і найвищу ялинку — аж сімнадцять футів заввишки. Вони прикрасили її ліхтариками, а ще кожен член цієї міцної польської громади приніс із дому якусь ялинкову прикрасу. Такої прекрасної різдвяної ялинки вони ще ніколи не бачили.

Отець Майк усміхається, коли згадує про те Різдво — найпохмуріше, а водночас і найсвітліше в його житті. Він бере до рук потерту чорну Біблію, яка мало не розлітається надвоє, коли її відкрити посередині, — така зачитана. Отець Майк переглядає Євангеліє від Йоана 1:5, і на його обличчі з’являється усмішка, коли він знаходить потрібний уривок: «Це справді по-різдвяному», — каже він, а тоді читає вголос: «Світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його».[Тут і далі Євангеліє від Йоана в перекладі Івана Огієнка.]

Тоді закриває книгу. На обкладинці, в правому нижньому куті, золотими буквами виведено «Вільям Гулас». Це Біблія отця Віллі.

Святий Франциск говорив, що немає такої темряви, у яку б не проникло світло свічки. Жінка на порозі отця Майка була свічкою. Одиноким вогником. Спалахом.

Урок 16. Життя занадто коротке, щоб жаліти себе. Будьте зайняті або життям, або помиранням

Мій улюблений фільм — «Утеча з Шоушенка». Якби мені довелося передати зміст фільму одним словом, я б обрала слово «надія». Фільм знято за мотивами новели Стівена Кінга. Актор Тім Роббінс виконує роль Енді, якого засудили до довічного ув’язнення, неправдиво обвинувативши в убивстві дружини та її коханця. У в’язниці він зазнає побиття, колективного зґвалтування і нестерпного відчаю. За роки такого жахливого ставлення він змінюється, причому на краще. Енді обирає гарну місцину на пляжі в Мексиці й вирішує, що обов’язково потрапить туди. Він нікому не розповідає про свій план, навіть найкращому другові Реду, якого зіграв Морган Фримен.

Найбільше мене вразила сцена, в якій обидва в’язні сидять на подвір’ї в’язниці, і Енді розповідає Редові, що в кожної людини всередині є місце, куди не потрапити жодним наглядачам чи охоронцям, його ніхто не може відняти або сховати від вас. Ред застерігає друга, що в такому місці, як в’язниця, плекати надію небезпечно. Енді не хоче йому вірити. Він розповідає про те, як піде на пляж і буде дивитися на зорі, перебиратиме пісок, зануриться в морські хвилі й відчує себе вільним.

Реда непокоять думки друга про волю, і він застерігає його від таких мрій. Він нагадує про його місце, і це далеко не Мексика. Здається, Енді змирився, прошепотівши: «Твоя правда. Це там, а я тут». І він вирішує, що перед ним простий вибір — бути зайнятим або життям, або помиранням.

Наступна сцена з Енді — в його камері. Він стискає в руці мотузку. У нього є вибір — або покінчити з життям, або вирватись на волю.

Життя постійно пропонує нам вибір — займатись або життям, або помиранням. Що оберете ви? Чи завжди ми робимо правильний вибір? Чи щодня ми почуваємо себе вільними?

Якось мені пояснили різницю між ямою і могилою. Вона полягає в тому, що в ямі більше місця, тому ви можете рухатись. Проте як тільки я потрапляю до ями, то поспішаю вибратися з неї, поки вона не перетворилася на могилу.

Я хочу розповісти вам історію одного чоловіка, у якого були всі причини залишитися в ямі. У 1976 році Стів Барілл був ловцем у бейсбольній команді старшої школи Мейфілд. Одного звичайного, нічим не прикметного дня Стів вирішив випробувати батут у шкільному спортзалі. Йому було лише сімнадцять, коли він зробив свій останній крок.

Він підстрибнув на батуті і хотів виконати сальто назад. Упав. Декілька хвилин, поки приїхала карета швидкої допомоги, він питав учителя фізкультури: «Чи можна жити, коли