Читати книгу - "Бог ніколи не моргає"

Стіва повністю паралізувало — від шиї до кінчиків пальців на ногах. Він не міг поворушити руками й ногами. Нейрохірург сказав його мамі, що не побажав би такого навіть найлютішому ворогові. Декілька місяців Стів міг дихати лише за допомогою апарата штучного дихання. Цілий рік він пролежав у лікарні. Але ще до того, як його виписали, він почав працювати над дисертацією з психології для Університету Джона Керролла.

Через двадцять років за допомогою палички, яку тримає в роті, він натискає на клавіші комп’ютера й відкриває свою дисертацію. Від самої лише назви очі вражено округлюються: «Дослідження впливу неповносправного керівника у використанні методу Гольцмана для вивчення особистості». Стів написав її, не маючи змоги перегорнути сторінку, занотувати щось чи бодай потерти втомлені очі. Тепер він доктор Барілл зі ступенем доктора психології Кентського університету. Він каже, що його успіх — це командна перемога, якою він завдячує своїм рідним і друзям. Він каже: «Усе є можливим, якщо ви маєте колективну волю. Моя надія втілилась у життя. Коли щось здавалося мені надто складним, усі казали, що це легко».

Бородатий чоловік на інвалідному візку, що рухом голови визначає, у який бік повертати і з якою швидкістю їхати, зі свистом проноситься лікарняною приймальнею. Його руки нерухомо лежать на маленьких поручнях перед ним. Він не може поворухнути пальцем, щоб натиснути кнопку виклику ліфта, тому просто чекає, доки хтось підійде.

Він спостерігає, як його пацієнти з відділення фізичної терапії щосили намагаються знову навчитися ходити. Дехто з них потребує допомоги, щоб подолати свій страх — вони бояться впасти. Інших потрібно витягти з депресії — їм важко змиритися з тим, що більше не зможуть володіти однією рукою. Але його дбайливе ставлення і лагідний голос розраджують пацієнтів, які пережили інфаркт, інсульт, аневризму, ампутацію чи ушкодження спинного мозку. Вони вчаться рухатись за допомогою ціпків, ортопедичних бандажів і ходунків. Вони заново вчаться тримати виделку, кидати м’яч, керувати автомобілем — робити те, чого Стів ніколи не зможе. Та він усе одно всміхається. І каже, що це велика честь для нього — допомагати людям емоційно призвичаїтися до нового життя. Він тішиться кожним їхнім кроком, хоча сам ніколи не зможе ходити.

Якось Стів сказав мені: «Я люблю свою роботу. Про таку можна тільки мріяти. Не треба дуже знатися на психології, щоб допомагати людям. Слід лише подарувати їм надію».

Прикутий до інвалідного візка, він допомагає їм подолати їхні страхи — страх упасти, страх зазнати невдачі, страх так ніколи й не позбутися відчаю. Варто лише поглянути на цього вільного чоловіка на інвалідному візку, і одразу розумієш, що варто займатися саме життям.

Урок 17. Ви зможете витримати все, якщо не будете заглядати в майбутнє, а житимете сьогоднішнім днем

У моєму житті був період, а точніше — декілька років, коли незнайомі люди зупиняли мене на вулиці і питали, чи в мене все гаразд. Тоді я ходила з опущеною головою, у розхристаному пальті, без шапки, рукавиць і шарфа — і це взимку, в морозяний, вітряний і сніжний день. Я виглядала такою самотньою, ніби не мала жодного друга, ніби в мене взагалі нікого не було. Люди зупинялись і питали: «У вас поганий день?» Я хитала головою: «Ні. У мене погане життя».

Тоді я так почувалась. Але насправді не буває поганого життя, навіть поганих днів, бувають неприємні моменти.

Роки терапії та реабілітації зцілили мене, а тривале спілкування з Богом — змінило, заповнивши дірки в моїй душі, тож після цього любов, яку дарували мені рідні й друзі, більше не витікала назовні. А потім я зустріла чоловіка своєї мрії. Він подарував мені стільки любові, що вона переповнила моє серце, і я щедро розливала її на всіх. Я насолоджувалася життям і більше не думала, що воно погане. Мені довелося докласти чималих зусиль, щоб цього досягти, але тепер моє життя змінилось. Я полюбила життя, а життя полюбило мене. У своїй уяві я розпланувала майбутнє, про яке завжди мріяла. Викладання, спілкування з Богом, книжки, мої колонки в кількох виданнях. Я хотіла з усіма поділитися тим, чого навчило мене життя.

Але раптом прийшов рак.

Що тут скажеш, такого я аж ніяк собі не уявляла. Рак грудей зіштовхнув мене в яму довгих, виснажливих страждань, які перевершили майже всі мої колишні проблеми. Щодня переді мною поставав вибір: зациклитися на муках і нестерпному болі, які супроводжували лікування, або просто радіти тому, що я жива.

Нелегкий був вибір.

Я намагалася в кожному дні знайти для себе щось хороше, хоч їжа мала металевий присмак, мене часто нудило, люди витріщалися на мою лису голову і я ледь упізнавала жінку, яку бачила в дзеркалі.

Насправді лікування не було аж настільки поганим, як моє ставлення до нього. Я страждала тому, що не жила тут і сьогодні. Я заглядала в минуле і підраховувала, скільки днів хворію. Потім заглядала в майбутнє, і воно жахало мене. Я боялася наступного курсу хіміотерапії, можливих побічних ефектів, їжі, яку мені так і не вдасться з’їсти через нудоту, виснаження від радіації, яке настає після закінчення лікування. Єдиний вихід — припинити зосереджувати всю увагу на тому хорошому чи поганому, що було вчора, і так само припинити думати про те хороше чи погане, що буде завтра. Варто жити одним-єдиним днем — сьогоднішнім. Я могла якось пережити день, доки не торкалася минулого і майбутнього. Я могла стерпіти один день раку, якщо це було все, що мені належало витримати.

Я постійно стримувалась, щоб не відраховувати дні в календарі. А скільки зусиль знадобилося, щоб начепити шори і більше не відволікатися ні на що, крім сьогоднішнього дня. Тому я починала кожен день заново — щоранку забувала, що було вчора, і не думала про те, що буде завтра. Я намагалася жити сьогодні.

Я дослýхалася до поради однієї літньої жінки, з якою познайомилася, коли відвідувала монастир. Щоранку, чи падає дощ, чи сніг, чи світить сонце, вона відчиняє вікно в спальні, глибоко вдихає і зустрічає новий день такими словами: «Господь дарував цей день. Я буду радіти йому і буду щаслива». Цей день. Саме цей день — не вчора і не завтра. Сьогодні.

Я не відчиняю вікна, але кожен ранок розпочинаю цими словами. А іноді додаю: «Дякую, Боже, за ще один день життя. Зішли мені Свою милість, щоб я прожила його глибоко й радісно». Саме тоді, коли я обмежила себе лише сьогоднішнім днем, у моє життя потихеньку повернулася радість. Це далеко не тривалі нестримні веселощі, а ніжні й приємні моменти. Я помітила їх лише тоді, коли перестала стрімголов мчати в майбутнє чи грузнути в трясовині минулого.

Пройшло