Читати книгу - "Шоколад із чилі"

Вийшли з кафе, залишивши зачаровані під склом мушлі й звернули на вулицю Валечних, а тоді — на Нобеля.

— Глянь, — мовив піднесено Лукаш, — коли йдеш собі цією, приміром, вулицею, то ніколи й не здогадаєшся, що ззаду, за цими будинками, є садочки…

— Ти, певне, жартуєш, — Лінка бачила перед собою рівні ряди будиночків. Не схоже, щоб за ними щось ховалося.

— Ходімо, зайдемо ззаду й побачиш.

Провів її вузенькою стежкою за паркан одного з домів. І справді! З вулиці цього не було видко, проте за будинком виявився чималенький сад! Мабуть, ніхто ним не займався, трава була нескошена, під парканом стриміли якісь бур’яни. Нікого довкола. Посеред саду стояла стара дерев’яна гойдалка, яка скрипіла від повівів вітру.

— Який незвичайний будинок… І ця гойдалка. Тут наче час зупинився.

— Авжеж. Завжди, коли сюди приходжу, відчуваю, що такі будинки мають душу.

— Чуєш… — Лінка на мить замовкла. — Цей будинок стогне…

— Ні, це лише вітер, — посміхнувся Лукаш. — Мабуть, вікна нещільні, і тому він так свище.

— Вітер чи не вітер, але мені аж моторошно зробилося. Наче хтось схлипує. Здається, що в таких старих будинків є власні таємниці, вони все пам’ятають. Певне, їм сумно, коли помирає їхній пожилець і оселяється хтось новий…

— Не перебільшуй. Вони тут і залишаються, усі ці привиди. Мабуть, тут класно на Геловін.

І раптом Лінка згадала, що йде на геловінську вечірку до Азора. От тільки… не пригадує, на котру годину. Не знає, де це, і хто там узагалі буде. Та в одному переконана на всі сто. Треба переодягнутися. І здається, вечірка якраз нині. А потім подумала про те, що сказав Лукаш про Адріана. Воно ніби й жарт, але Лінка справді гадки не мала, як Адріан проводить час без неї. Мабуть, ходить на вечірки, і навряд чи сам. Це природно, бо коли людина живе в Лондоні, то явно класно розважається. Вона ж йому цього не може заборонити. Але й сама не сидітиме мов черниця.

— Чуєш, Лукаше, а взагалі це ж сьогодні Геловін?

— А чого ти раптом так запанікувала?

— Бо згадала, що йду нині на вечірку.

Лукаш розкуйовдив дреди й гаркнув як ненормальний:

— У-у-у! Привид Саської Кемпи, убивця жінок на гойдалці вже близько!

— Що ти сьогодні робиш? — рішуче запитала Лінка.

— А що?

— Може, підеш зі мною? У мене є ідея, ким переодягтися, і ти мені для цього знадобишся.

— То ким я мушу перевдягтися: Джеком-Різником, Дракулою чи ще кимсь?

— Як би тобі пояснити… Ти колись казав, що їздиш мотоциклом.

— Авжеж. Але це мопед.

— Це неважливо. У тебе є відповідний одяг? Шолом і чорний шкіряний костюм?

— Шолом є. Ти хочеш, щоб я переодягся мотоциклістом? А яке це має відношення до Геловіну?

— А таке, що цього року Геловін має детективний формат. Ти «Мілленіум» читав?

— Ні, а що це таке?

Лінка зітхнула.

— Звідки ти впав? Це ж супербестселер цього року.

— І там убивця — мотоцикліст?

— Замовкни, бо я зараз кричатиму, ти даси мені розповісти до кінця?

Лукаш затулив собі рота долонею, а другу приклав до горла, вдаючи, наче задихається.

— Там є така героїня, Лісбет Саландер. Мені завжди кортіло нею переодягнутися. У неї…

Проте Лукаш не міг довго витримати.

— А ти на неї схожа?

У Лісбет Саландер було коротке чорне волосся, сережки в носі й татуювання на спині.

— Ні, — посміхнулася Лінка. — Та якщо дістану кілька речей, то трохи скидатимусь. То як?

— Ти хочеш, аби я позичив тобі костюм? — Лукаш виглядав дещо розчарованим.

— Не тільки. Я хочу, щоб ти був моїм Блумквістом.

— Ким?

— Ну, це головний герой книжки, журналіст…

— І він теж ходить у шкіряному костюмі?

— Ні… Узагалі він такий собі… малопомітний.

— Малопомітний? То це я малопомітний?

У Лінки аж очі заблищали. Їй було дедалі веселіше.

— Якщо я можу зіграти дівчину в стилі «емо», то й ти ввійдеш в образ абсолютно пересічного чувака. У звичайному джемперочку. Ти вдома погугли, навіть фільм такий є. Зможеш зайти по мене десь біля восьмої?

— Приїхати мопедом?

— Звісно! Але костюм привези в торбі. Гадаю, мені він підійде, ми майже однакові на зріст.

Вечірка відбувалася в Азора вдома. Запросили весь клас, усіх, крім, звичайно, Оскара. Нічого не вдієш, цей Оскар справді був добряче схибнутий, хоча після останньої сутички хлопці більше не билися. Оскар та Азор інстинктивно відчували, що їм краще не наближатися один до одного, бо це погано закінчиться. Настало якесь коротке перемир’я. Лінка вважала, що Оскар сам у всьому винен. Не тому, що колись її образив. Він просто з усіма конфліктував і ні з ким не зміг потоваришувати. Зрештою, Оскар її не обходив. Лінка раділа, що її запросили. Усе-таки до неї ставляться нормально.

Разом з Лукашем вони викликали справжній фурор. Лінка підфарбувала очі, на волосся наклала спеціальну темну пінку, у носі красувалося кільце, яке проте не вимагало продірявлювання шкіри. У вухах погойдувалися срібні кільця. Татуювання намалювала на плечі хною. Щоправда, дракон більше скидався на собаку, та хіба це так важливо? Блузка на бретельках, шкіряні штани й куртка, оздоблена голівками цвяхів. Проте Лінка не спричинила б такої сенсації, якби не Лукаш. Прилизав свої дреди, зв’язавши їх у кінський хвіст, справді одягнув білу сорочку й джемпер. До того ж, зробив пасторську міну. Дівчата заздрили, Лінка не мала жодного сумніву.

— А тепер сюрприз, — сказала Зуза, коли всі по черзі сфоткалися у труні, яку Азор змайстрував з картону й вистелив щонайкращою сатиновою постіллю. — Кривава Мері! — і роздала кожному по чарці. — Та це ще не все. Та-дам! Оголошую всім і кожному, що перший цьогорічний номер газети вже готовий! — і витягла з-за спини кольорові газетки.

Лінка відчула, як її кольнули заздрощі. У газетці, що звалася «Репотека», бо згідно задуму, у ній мали друкуватися переважно репортажі, була купа фотографій і чимало текстів. Звісно, вона знала про конфлікт із Азором, але раптом усвідомила не лише те, що проґавила можливість робити газету, але й факт, що ніхто не запропонував їй спробувати щось написати чи сфоткати. Шкода. Тепер усі гортали сторінки, роздивлялися фотографії й здавалися щасливими. Лише вона, одна з-поміж усіх, не доклалася до цього номера «Репотеки».

— Ого, класна газета, — звернулася Лінка до симпатичної рудої Марисі. — Може, я теж могла би щось…

— Ну,