Читати книгу - "Зашморг"

Ми кидаємося до дверей сарая, вже не ховаючись, незважаючи на шум, що створюємо. У наших руках спалахують ліхтарі, і ми втрьох налягаємо на дощані двері.

— Федір, відчини! — кричить Гриша. — Негайно відчини!..

У цей момент із сарая лунає, перекриваючи на мить крики, лайку і шум боротьби, відчайдушний Володин крик:

— А-а!..

Нараз до нас долітає, захлинаючись, чийсь несамовитий голос:

— Назад, гади!..

Але у нас у вухах іще стоїть Володин крик. Більше нічого ми сприйняти не мажемо.

Я з розгону, усім тілом налягаю на двері, що вже розхиталися, і разом з їх стулками влітаю у сарай, падаю, боляче вдаряюсь грудьми об поламані дошки.

А в сарай, перестрибуючи через мене, вже вдираються Сухарєв та Гриша Волович. Враз пролунав постріл…

Він гримнув, як мені здається, звідкілясь згори, одночасно я чую крик Гриші, відчуваю якийсь поштовх, і на мене падає Костянтин Прокопович, потім він підхоплюється і не своїм голосом кричить:

— Григорій!..

Усе це відбувається за лічені секунди. І ось уже я, звівшись на ноги, хапаю якусь людину, що намагається шурхнути повз мене у двері. Хапаю завченою мертвою хваткою, задихаючись від болю і відчаю, який раптом вхопив мене. І людина, яку я тримаю, скрикнувши, падає на землю.

Я озираюсь, бачу, як Володя намагається дотягтися до людини, яку я повалив, бачу, як стоїть навколішки Сухарєв над розпластаним Гришею, і вже пориваюся кинутися до нього, але в цей момент до мене долітає шум на горищі, і я, ще нічого не втямивши, все ж таки кидаюсь назад, надвір, і там уже чую, як за рогом сарая щось падає на землю, чую чийсь уривчастий важкий подих і гупання ніг.

Хтось утікає. Не роздумуючи, я кидаюсь за ним.

Це той, хто стріляв. Я впевнений. Це найнебезпечніший з усіх, хто був у сараї. І він вистрелив у Гришу. Його треба спіймати будь-що-будь. І я його спіймаю, спіймаю…

У мене шалено стукотить серце і перехоплює подих. Незважаючи на те, що в руці у мене ліхтар, я раз у раз боляче вдаряюсь об якісь колоди, що виступають з темряви, кути сараїв. У мене немає часу роздивлятись, я боюсь відстати, боюсь, що ось-ось перестану чути гупання ніг попереду. Тільки б вирватися з цього лабіринту.

Але тут у темряві лунає постріл, за ним другий.

Я падаю і чую дзижчання куль над головою. Я мимоволі припадаю до землі, гашу ліхтар і вільною рукою намацую й витягаю пістолет. Ну що ж. Раз так, то хай… Зараз я теж буду стріляти на будь-який шерех, на будь-який звук.

Але навколо тихо. І раптом… Знову гупання ніг.

І відразу ж я підхоплююсь і біжу вперед.

Десь грюкають двері, у вікнах спалахує світло. Постріли розбудили людей у будинках, чути злякані голоси.

Але все це не затримується у моїй свідомості. Я знаю одне: мені треба бігти, швидше бігти, ще швидше, треба наздогнати, схопити того, чиє віддалене гупання ніг я усе ще чую.

І тільки через якусь хвилину, несподівано вибравшись на безлюдну, напівтемну вулицю, я раптом розумію, що людина, за якою я гнався, зникла. Мені її вже не наздогнати.

Розділ IV

ЛЮДИ З ДВОХ РІЗНИХ ВЕРСІЙ

Годині о п'ятій ранку чергова машина привозить мене додому, змокрілого, забрудненого, з саднами і подряпинами, вкрай втомленого та засмиканого. Мої старі, звичайно, давно сплять, і я, роздягнувшись і сяк-так умившись, падаю на постіль, не забувши, проте, поставити годинник на восьму ранку. На роботі я повинен бути вчасно, дуже багато справ чекає мене завтра, тобто вже не завтра, а сьогодні… У голові все переплуталось, і я засинаю кам'яним сном, без сновидінь.

Втім, сновидіння, можливо, й були, тому що вранці під час сніданку мама мені каже, мовби я так стогнав уві сні, що вона хотіла мене навіть розбудити. Напевне, мені снився Гриша і його безглузда загибель.

Так, Гриша Волович загинув цієї ночі. В останній момент він затулив собою Костянтина Прокоповича, точніше, він просто відкинув його вбік і на мить опинився на його місці. А стріляв Федір Мухін. І втік.

Якби ми послухали Кузьмича, Гриша був би живий. Подумати тільки: живий! Але хіба можна було таке передбачити? А у всьому правий був усе ж таки я. Ми знайшли Мухіна та Зінченка. Останнього затримали. Я його здорово затиснув тоді. Потім його схопив уже Володя. І все ж таки… Все ж таки, якби ми послухалися тоді Кузьмича, Гриша залишився б живий. А я сказав: «Дихнути не даєте». Це особливо зачепило Кузьмича.

І ще я думаю про те, хто поїде до Гриші додому, до його дівчаток, до тієї тещі, яка схотіла жити з ним, а не з рідною дочкою. Хто повідомить їй про смерть Гриші, і що з ними буде в цю мить, і що буде потім. Я відчуваю, що в мене не вистачає душевних сил поїхати туди, побачити цих людей. Втім, це повинен зробити хтось близький, хтось давно та добре їм знайомий. І я здогадуюсь, що скоріше за все це зробить Костянтин Прокопович, якщо тільки він матиме сили. Він уже стількох похоронив бойових друзів на своєму віку. Невже у нього забракне сил що на одного друга?..

У відділ я приїжджаю рівно о дев'ятій. Усі вже знають від чергового про те, що сталося.

Іноді причиною загибелі товариша є помилка, прорахунок, неуважність або недосвідченість. Але вчора… Ну, хто міг припустити, що у цього Федьки Мухіна є пістолет? Адже звичайний п'яндига і «добовий» хуліган. Ось яку несподіванку може підкинути випадок.

— Помилки тут не було, — сухо каже Кузьмич, вислухавши мене і Костянтина Прокоповича.

Володя, третій учасник операції, лежить удома з вивихнутою ногою і великими синцями: невдало впав із горища. «Гепнувся, як останній ідіот», — засмучено резюмував він, коли я вранці подзвонив йому.

Але у відповідь на заспокійливий висновок Кузьмича Костянтин Прокопович страдницьки кривиться і метляє головою, наче від сильного зубного болю.

— Ні-ні, — каже він. — Не згоден. Помилка була. На горище треба було залізти мені, Лосєву, Воловичу, кому завгодно, тільки не Володі. Адже у нього немає досвіду, і він поквапився, чорт забери. Це ж зрозуміло.

— Просто старе, підгниле перекриття, — заперечую я тільки для того, щоб його заспокоїти. — Впасти міг кожен із нас. Адже там проламалася дошка.

Але насправді я згоден із Костянтином Прокоповичем. Я добре пам'ятаю квапливі, необережні Володині кроки на темному