Читати книгу - "Зашморг"

Ганна Сергіївна, забилася у куток і звідти злякано спостерігає цю бридку сцену.

А коли нам усе ж вдається вгомонити стару, з за стінки долітає тонкий дитячий плач, а другий голос, видно старшого, спросоння незадоволено басить:

— Мамо! Знову це стерво тебе лає? Заріжу я її, побачиш…

— Тихіше, Юрочко, тихіше, — ковтаючи сльози, відповідає Ганна Сергіївна. — Спи, ради бога.

— Цей приперся, чи що? — допитується дитячий голос.

— Не прийшов, не прийшов, спи.

— Ну й добре… — засинаючи, бурмоче за стіною хлопчик… — Хай тільки прийде…

Стару ми відводимо до її кімнати, і вона, стогнучи та лаючись, падає на тахту.

Потім ми повертаємося до кухні, і я кажу Ганні Сергіївні:

— Але де ж він, Федір? Як до нього добратися? Адже без цього нічого не можна зробити.

— Він тут, він недалеко… — ледве чутно шепоче вона. — У сараї… там… — Ганна Сергіївна робить ледь помітний жест рукою.

Я низько нахиляюсь, щоб вловити ці тихі бурмотливі слова. І в цю мить чути обережний стукіт у вікно.

Гриша враз гасить світло, і я розсовую фіранки. За вікном темрява, хоч в око стрель. Але коли очі звикають, я починаю розрізняти біля будинку невиразні тіні двох, а може, й трьох чоловіків.

— Я відчиню кватирку, — кажу Ганні Сергіївні, — а ви спитайте, що їм треба.

І я штовхаю кватирку.

— Чого треба? — лунко, дзвінким голосом запитує Ганна Сергіївна.

— Тут Лосєв? Або Волович? — долітає з двору чийсь знайомий голос.

Свої! Чи не прислав кого-небудь за нами Кузьмич? Так чи інакше, але це свої. І я озиваюсь:

— Тут ми. Це хто?

— Володя! І Костянтин Прокопович теж тут. Виходьте. Справа є.

— Зараз!

Я зачиняю кватирку і звертаюся до Ганни Сергіївни:

— То де ж цей сарай, ви нам покажете?

— Ой, боюсь!.. Хоча… коли Федір прийде додому, вона йому все розповість. Він і справді вб'є… Ну, що за життя, боже мій!..

— То покажіть нам цей сарай хоч би здалеку.

— Так, так… здалеку… зараз одягнуся.

— Ми почекаємо на ганку, — каже Гриша.

У дворі на нас чекають Костянтин Прокопович, Володя, а з ними якийсь незнайомий хлопчина.

— Товариш із штабу дружини, — пояснює мені Володя і, звертаючись до хлопця, серйозно, хоч і по-дружньому, каже: — Все. Дякую. Ви вільні.

Виявляється, наші товариші несподівано одержали цілком вірогідні дані про те, що Іван Зінченко, якого вони чекали у нього вдома, перебуває у Мухіна.

— Зараз нам покажуть, де вони, — загадково і трохи врочисто каже Гриша.

Незабаром на ганок виходить Ганна Сергіївна, і ми у непроглядній темряві мовчки йдемо за нею, раз у раз спотикаючись і налітаючи один на одного. Як сліпі, витягнувши вперед руки, ми обмацуємо стіни і кути незчисленних ветхих сараїв, між якими часом ледве проштовхуємося. Ганна Сергіївна часом зупиняється і чекає нас. Вона легко орієнтується у цьому лабіринті.

Поки ми пробираємося вслід за Ганною Сергіївною, я намагаюся скласти план подальших дій. Насамперед треба буде нишком обстежити цей сарай іззовні, а потім уже спробувати забратися у нього, якщо…

Але тут я несподівано в темряві наштовхуюсь на Ганну Сергіївну, яка зупинилася.

— Он, бачите? — хвилюючись, шепоче вона і, принісши мене за рукав ближче, показує другою рукою на досить великий сарай, що невиразно бовваніє за кілька кроків од нас.

— А хто там іще, крім Федора? — теж пошепки запитую я. — Не знаєте?

— Звідки ж мені знати? Іван, либонь, — квапливо відповідає Ганна Сергіївна і додає: — Ну, я побігла.

Вона миттю зникає у темряві. Так, самі ми нізащо не знайшли б цей сарай не тільки вночі, а, напевно, і вдень.

Як же треба було образити та скривдити жінку, припинити її, щоб вона зважилась на такий вчинок!

Тим часом ми, не змовляючись, обережно й нечутно обстежуємо сарай іззовні. У темряві, коли більше довіряєш рукам, аніж очам, це забирає багато часу. Зрештою, ми виявляємо, що двері тут одні і міцно замкнені зсередини. Більш ніяких виходів із сарая не знайшли.

У пас із собою ліхтарі, але ми поки що не наважуємося використати їх. Тому все доводиться обнишпорювати навпомацки та сторожко прислухатися до того, що діється у сараї. Але там стоїть глуха, просто мертва тиша, і на мить у мене навіть закрадається сумнів: чи є там взагалі хто-небудь? Ось тільки двері… вони зачинені. А зовні стирчать порожні дужки для замка. І в дверях немає урізного замка, який можна засунути ключем іззовні. Нам не пощастило його намацати. Отже, двері зачинено зсередини. Ми трохи відходимо від сарая і пошепки обмірковуємо, як діяти далі. Тихо відчинити двері не вдасться. Це зрозуміло. Висаджувати їх безглуздо. Може, постукати і гукнути Федора, у крайньому разі пояснивши йому через двері, що опиратися безглуздо і навіть небезпечно. Мабуть, це найрозумніше.

— Горище, — шепоче Костянтин Прокопович. — Он яке воно високе. Напевно, є перекриття. Треба було б обстежити. А вже потім стукати.

Справді. Горище треба неодмінно оглянути. А раптом через нього можна крадькома залізти у сарай? Крім того, через нього можна і втекти із сарая.

Після короткої наради ми вирішили, що на горище полізе Володя, ставши мені на плечі.

— Тільки тихо, — шепочу я йому. — Поволі і тихо…

Ця досить проста процедура забирає, проте, немало часу. Адже кожний рух — навпомацки, «сім разів відмірявши» і примостившись.

Але ось Володині ноги відштовхуються від моїх плечей. Він підтягується на руках і обережно пролазить у невеличке віконце на горищі, яке він насилу відчинив, ледве не поздиравши нігті та добряче нам'явши мені плечі.

Я прислухаюся. У сараї, як і раніше, тихо. Зате на горищі я уловлюю шарудіння і рипіння дощок. Напевне, Володя знайшов там перекриття і тепер пробирається по ньому у темряві, намагаючись відшукати спуск униз.

Настає найважчий і найвідповідальніший момент операції.

Щоправда, у нас немає жодних підстав припускати, що люди, які сидять у сараї, чимось небезпечні. Зовсім, здавалося б, некривдна справа у нас до них, і можна було б вести себе відверто і безбоязно.

Але люди ці чомусь переховуються і ось уже третю добу не ночують удома. І вже це одне певною мірою насторожує нас. Але головне навіть не в цьому. Головне — гостре відчуття небезпеки, якому ми звикли довіряти. Його позбавлений, либонь, ще тільки Володя через свою молодість та недосвідченість.

Звичайно, я уловлюю його необережні порухи там, на горищі, непокоюсь за його зайву квапливість та якусь недбалість у рухах, яка напружує мої нерви. От знову необережний рух, знову зайвий шум.

І раптом… Грюкітнява!

Гуркіт