Читати книгу - "На запах м’яса"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Хвилин двадцять перебирала стринги та зупинилася на тих, що впали в око з першої хвилини: малинові з чорним мереживом і густо-сині з прозорими камінцями на дупі, що їх вигадливий китайський швець виклав у формі жіночих вуст.
– Супер! Я собі теж такі лишила, – цокотіла молодуха, відраховуючи Томі решту. – У мужиків… щелепи відпадають.
Коли пізно ввечері Петро Реп’ях врешті виліз із майстерні позаду хати, де у всяку вільну хвилину із самовідданою любов’ю реанімував раритетну «Волгу ГАЗ-21» з блискучим оленем на капоті, Тома вже повернулася.
– Том… А чого ж не зателефонувала? – Петро перечепився через торби в коридорі. – Я б тебе зустрів. У Добриках…
– А відволікати тебе не схотіла, – почув жінчин голос зі спальні, де подружжя не спало відтоді, як донька подалася на навчання до Чернігова й ховатися стало непотрібно. Засинали не на широкому двоспальному ліжку – на дивані у вітальні перед «Самсунгом».
– Так теє… Том! Ти де?! Як з’їздила? Вечерятимемо чи як?…
Петро пішов на голос, зазирнув до спальні й остовпів: на ліжку, вкритому синтетичним покривалом зі смугастими тиграми, лежала гола Тома. У пузо врізалася тонка малинова смужка з чорним мереживом. Від пупка вниз, поміж ноги, опускалася ще тонша малинова стрічечка…
– Томо… Тебе обікрали? – спитав приголомшено.
Дивна річ: попри безпорадність, самотність, спустошеність і хронічний біль у животі, Майка почувалася захищеною. Дерев’яний теплий дім дихав разом із господинею, відкривав свої секрети, щедро дякував за те, що знову тут оселилася жива душа. Наче й сам міг дихати тільки водночас із людиною.
Майка захопилася. Надвір вийде, на хатку гляне: сіра? Та ні, біла, чудова! Навкруги роззирнеться – вітатися з усім підряд хочеться. І грушам кинути «привіт». І засніженій вуличці, і соснам, і білкам, і чорнющому крукові, що він усе спостерігає за дівчиною. І лісові, лукам.
Навела красу у великій кімнатці з піччю, іконами й тапчаном, врешті наважилася в малих мотлох розібрати. А там краму, до того ніколи небаченого… Наче занесло Майку в краєзнавчі розвідки. Посуд знайшла – на півсела вистачить: миски, горщики, ложки дерев’яні й алюмінієві, три кухлі глазуровані – з одного питиме, у другий квіти навесні поставить, а третій…
– На запас!
У кутку на діжу величезну наштовхнулася.
– Кльово… У ній же купатися можна!
То так, дівко. Тільки б її спочатку з місця зрушити, надвір викотити, вимити зсередини… Спробувала штовхонути діжу. Куди там…
– А повесні… Санджива попрошу… Щоби допоміг.
Пішла далі нишпорити: лопати, граблі, саморобні килимки плетені – злежалися, задубіли, та не погнили, не попсувалися. Скриня мала – у ній нитки з голками. Ох, бачила б поштарка Галя! Зійшла б заздрістю.
– А я ж іще на горище не лазила!
Знайшла драбину в сараї господарського двору, поперла до невеличких дверцят у торці даху. На абордаж! Зламати печатку недоторканості таємничого горища, звідки вночі до Майки долинає тихий моторошний шурхіт, ніби хтось пазурами дірку в стелі вишкрібає, а Майка на те – киш-киш! – і витріщається потім на глуху стелю до ранку, ніби від того страхів меншає.
– Шкури лисячі… – усміхнулася. Гайнула до хати Сандживів ліхтар узяти, щоби роздивитися на темному горищі все як слід.
Вискочила з ліхтарем – біля ґанку кульгавий стоїть. Волосся – солома. Куртка – матроський бушлат, комір підняв – тільки очі з-під нього.
Заклякла, знітилася лише на мить.
– Я тут помираю без тебе! – раптом вигукнула гнівно. – А ти…
Кульгавий насупився збентежено – геть не розумів, чого хоче від нього дивна дівчина. Плечима знизав.
– Що?! По шпатель прийшов? А нема!
– А де?! – відкрив врешті рота.
– Викинула! Піди пошукай!
– Піч подивлюся… – буркнув. – Потім пошукаю.
І суне до хати. Майка почервоніла, гонор по щоці – лясь!
– Хіба я тебе кликала?!
Кульгавий зупинився біля дверей.
– Тиждень минув, піч висохла. Спробую розпалити.
– Сама впораюся!
– Як знаєш. – Очі відвів, пішов до хвіртки.
Майка захлинулася роздратуванням, стиснула кулачки.
– Стій! – вигукнула. – Добре! Подивися…
Принюхалася: п’яний? Ніби ні…
– Тільки мені платити нічим! – кинула зухвало.
– Та добре… – відказав Горох.
Драбина так і лишилася надворі.
У теплій хаті кульгавий геній скинув бушлат, заходився піч перевіряти. Майка залізла на тапчан із ногами, спостерігала за хлопцем, роздивлялася тихцем: при дні лице Толі Гороха видавалося засмаглим, не сірим, відтіняло солом’яні патли. Гострий ніс із горбинкою – наче бився й дістав по носу. Скули стирчать. Злий? Хіба?… На Оуена Вілсона у фільмі «Він, я і його друзі» схожий: на зріст такий же. На молодого худого Оуена Вілсона.
Збентежилася: серце гупає, нитка-судинка на скроні пульсує – ну, що зробити… щоби пихи не втратити, а він залишився?… Так, ніби сам захотів, бо цей йолоп… не хоче. Майці начхати… Може хоч зараз знову нахабно кинути: «Хочу тебе!» Та хтось прискіпливий-горделивий усередині супиться: «Ганьба…» Аби сподобалася, кульгавий би щоночі повертався! А він за тиждень… піч завітав перевірити. Не сподобалася?…
– Ти… пічник? – запитала врешті.
– І пічник. – І голови не повернув.
– Ще хто?
– Усе можу…
– Геть усе?
– Так…
– Що ще?
– Усе.
Він знущався! Кидав слова горохом – клацали, відлітали без користі.
– А я… нічого не вмію!
Розгнівалася. До біса! Обійдеться! Секс – фігня! Тої ночі, коли кульгавий сумирно погодився – та добре! – без жодного слова й стогону оволодів Майкою, гострий біль у животі раптом зник, хоч Майка віддавалася незнайомому п’яному хлопцю з мазохістським бажанням зазнати стільки болю, щоби уже не витримати, померти… А біль зник. І тепер… Майка знову жадала тих ліків. А він… знущався.
– Та добре… – почула.
Як перемкнуло.
– Ідіот! Що тобі «добре»?! – визвірилася. Підскочила на тапчані – кричала, бризкала слиною некрасиво, неестетично до дідька. – Покидьок! За кого ти себе маєш? Та пішов ти… – Не витримала, розревлася, впала на тапчан. – Ну, нащо?… Нащо те все… Іди вже геть… Піч! Най би вона провалилася, та піч! Не хочу! Нічого не хочу! Нічого…
Кульгавий розгубився. Закляк біля печі – руки в сажі. Чи забув про те? Повів долонею по чолу, очі додолу.
– Ти…
– Не треба! Нічого не треба!
– Та добре…
Майка спустошилася, сили зникли враз. Обхопила руками подушку, прилипла до неї щокою, схлипувала, дивилася у вікно на знайомого чорнющого крука – сидів на паркані, спостерігав за дівчиною уважно. «Та пішов ти…» – послала крука подумки.
Кульгавий залишився. Вимів віником сміття з печі. Заходився розпалювати… Рухався тихо, мов кіт, оминав тапчан, на якому зіщулилася дівчина. Затріщали дрова, кімната наповнилася новим теплом і легким запахом диму. Хлопець накинув бушлат, вийшов із хати.
– А пофіг… – Так
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На запах м’яса», після закриття браузера.