Читати книгу - "Життя у позику"

— Що святкуємо?

— Що-небудь. Що є повня. Що приїхав «Джузеппе». Що ще ми живемо. Що прощаємось.

— Що завтра знову станемо ідеальними пацієнтами?

— І це також. Я прийду до вас. Ви ж не забули, що таке костюмована забава?

Ґольманн закрив за собою двері. Завтра. Завтра — але що з ним раптом сталося? То було інше майбутнє, ніж вчорашнє, майбутнє і все попереднє майбутнє. Завтра ввечері Клерфе вже не буде і санаторна рутина сповиє все, як мокрий сніг, що його приносить хворий вітер, м’який і лагідний, покриваючи все і повільно все притлумлюючи і душачи. «Не мене! — подумала. — Не мене!»

Хата рятувальників містилася високо над селом, раз в місяць, коли була повня, залишалася відкритою упродовж всієї ночі для учасників з’їзду лещетарів зі смолоскипами. «Палас Готель» посилав з цією метою на гору циганську капелу, двох скрипалів і цимбаліста. Піаніно там не було.

Гості приходили у вбраннях лещетарів або в костюмах. Чарльз Ней і Ґольманн про людське око приклеїли собі вуса. Чарльз Ней був у вечірньому костюмі, в якому досі ніколи не мав оказії покрасуватися. Марія Савіні вбрала іспанські коронки і вуаль. Долорес Пальмер мала на собі китайську сукню, а Ліліан Дюнкерк світло-голубі штани і короткий кожушок. Хата була переповнена. Клерфе вдалося зарезервувати столик під вікном, бо старший офіціант був завзятим вболівальником автоперегонів.

Ліліан була дуже схвильована. Вдивлялася в драматичну ніч за вікном. Десь понад горами шаленіла буря, місяць виринав з-за обтріпаних хмар і ховався в них знову, а їхні тіні оживляли білі схили, мовби то гігантські темні фламінго з могутніми крилами летіли понад світом.

У коминку палахкотів вогонь. З напоїв були пунш і вино.

— Що будете пити? — запитав Клерфе. — Я пропоную глінтвейн.

— Добре, — сказала Ліліан, — хай буде. Коли ви завтра їдете?

— На світанку. До Парижа. Поїдете зі мною?

— Так, — відказала Ліліан.

Клерфе розсміявся, не вірячи їй.

— Добре. Але не зможете взяти багато багажу. «Джузеппе» до цього не пристосований.

— Я потребую небагато. Де ми зупинимося на перших порах?

— Спочатку виїдемо зі снігів, які ви так ненавидите. Не дуже далеко. Через гори до Тічіно. Над Лаґо Маджоре. Там уже весна.

— А потім?

— До Женеви.

— Хіба не можна відразу поїхати до Парижа?

— Тоді б ми мусили вирушити вже сьогодні уночі. То трохи задалеко як на один день.

На терасі запалено штучні вогні. Феєрверки злітали в повітря, вогняні колеса крутилися, сиплячи іскрами.

— О, Господи! — шепнув раптом Ґольманн. — Далай-лама!

І справді, біля входу стояв професор, блідий, з лисою головою, і уважно розглядав тлум, що клубочився в хаті.

— Хто б подумав? — сказав Ґольманн. — Що тепер робити?

— Просто нічого, — сказала Ліліан.

Вона бачила бліде обличчя Далай-лами з водянистими очима, що піднімалося понад столиками, наче місяць, то зникало в юрбі, а потім знову з’являлося, як і його партнер у небі між хмарами.

Лещетарі саме збиралися виходити. Тоді й вони прослизнули, скориставшись метушнею, щоб подивитися, як ті будуть з’їжджати. Ліліан прочимчикувала без поспіху з Клерфе перед носом професора.

Лещетарі, тримаючи високо смолоскипи, рушили додолу освітленим схилом і зникли за стрімкими закрутами. Ліліан дивилася, як вони кидаються вниз, мовби кидалися в обійми життя, наче ракети, які, осягнувши найвищої точки свого польоту, падали знову на землю у вигляді зіркового дощу.

— Я можу бути готова о четвертій, — сказала Ліліан. — Можете мене висадити в Парижі. Просто я поїду з вами як… — шукала в пам’яті відповідного слова.

— …як хтось, хто подорожує автостопом? — запитав Клерфе.

— Так — саме так.

Ліліан, відчуваючи тремт, стежила за Клерфе, але він ні про що більше не питав. «Я не мушу йому нічого пояснювати, — подумала. — Просто нехай мені вірить. Те, що для мене є життєвим рішенням, для нього — буденний вчинок. Може, він, зрештою, і не вважає мене за дуже хвору, треба б хіба зазнати аварії на перегонах, щоб так вважав». На свій подив, відчула, як тягар, який вона довго носила, сповзає нарешті з її плечей. То була перша людина за багато років, яка не цікавилася її хворобою! Дивним чином це її робило щасливою. Вона мала враження, мовби переступила тим самим межу, якої досі їй подолати не вдавалося. Хвороба, яка, мов тьмяна шиба, відділяла її від світу, раптом зникла — замість неї, в повному світлі місяця, лежало перед нею життя разом з хмарами, долинами і долями, забиваючи подих своєю прозорістю і безкраєм, і вона до нього належала, не була з нього виключена, стояла, як інші, здорові, на старті перед великим спуском, з палаючим, тріскучим смолоскипом в руці, готова до стрибка вниз і в його обійми. Як Клерфе колись сказав? У житті найважливіше добитися того, щоб мати змогу вибрати момент власної смерті, бодай заради того, щоб смерть не змогла придушити людину зненацька, як пацюка, якщо та готова. Вона була готова. Тремтіла, але була готова.

6

Волков застав її наступного ранку схилену над валізами.

— Пакуєшся, душко? Так рано?

— Так, Борісе, пакуюся.

— Навіщо? Адже за кілька днів знову все розпакуєш.

Він уже кілька разів бачив її за пакуванням. Щороку її охоплювало, мов перелітну пташку навесні й восени, могутнє бажання лету. Валізи були розставлені по цілому покою упродовж кількох днів, а інколи навіть кількох тижнів, поки Ліліан не втрачала цього бажання і не піддавалася.

— Я їду, Борісе, — вона боялася цієї розмови. — Цього разу я відходжу насправді!

Він сперся на двері і стежив за нею. Сукні і плащі лежали на ліжку, а светри і нічні сорочки висіли на віконних клямках і на дверях. Туфлі на високих каблуках стояли на туалетному столику і на кріслах, а усі лижварські причандалля лежали на купі біля балконних дверей.

— Я справді їду, — повторила нервово Ліліан, бачачи, що він не вірить. Боріс кивнув.

— Ти від’їдеш завтра. А післязавтра або за тиждень ми розпакуємо речі. Даремно тільки завдаєш собі клопоту.

— Борісе! — вигукнула. — Дай мені спокій! Це все ні до чого. Я їду. — Відчувала його покірливість і недовіру, то було павутиння, яке хотіло її знову обплутати і паралізувати. — Я їду, — сказала рішучим тоном. — Сьогодні. З Клерфе.

Зауважила, як його очі змінилися.

— З Клерфе?

— Так. — Поглянула на нього. Хотіла цього всього позбутися якнайшвидше. — Я їду сама. Але виїжджаю з Клерфе, бо і він сьогодні виїжджає і, зрештою, сама я не маю відваги це зробити. Я їду з ним