Читати книгу - "Грішниця"

– З посвятою, кралю! Ти тепер жінка.

Я навіть не ворухнулась, і він жадібно випив обидві.

– Ти те… не смій нікому про це заїкатись. Чула? Не повірять. А ляпнеш – хана. В’їхала?

Я байдуже дивилася на павутиння аж під стелею, де великий чорний павук танцював над своєю жертвою. То був метелик. Красивий такий, але з нього пили життя краплина за краплиною, лишалася сама оболонка – ще красива, однак уже пуста.

Коли повернулася мати, побачивши мене без жодного руху, злякалась і почала лаятись. Потім оговталась і, випивши для заспокоєння, втішила, мовляв, нічого. Рано чи пізно це з усіма відбувається, за виключенням старих дів, зате останнє мені вже точно не загрожує. А що грубо так? То це вибачте. Чоловіки всі такі. Оклигаєш, мила. Усі оживають, а потім ще й не зупиниш, самі вішаються. Н. пішов, а мене знудило. Коли матір спокійно захропіла, я вилізла на кухню, нагріла відро води, знайшла дірявий тазик, брусок мила і, зціпивши зуби, терла тіло аж до крові, обливаючись водою, доки та не стала зовсім холодною. От лише це мало допомогло. Бруд лишився, правда, не ззовні, а всередині. Туди ж так просто з милом не залізти.

* * *

Лариса, розтривожена спогадами, не спала майже всю ніч, оплакуючи десятилітню дівчинку, у якої вкрали рештки дитинства. Вона навіть не лягла до ліжка, так і просиділа ніч біля вікна в кріслі-гойдалці. Закутавшись у теплу ковдру, дивилась у нічне небо й не бачила нічого, окрім темряви, часом дрімала, потім прокидалась, коли ж уже почало сутеніти, помітила його. Це був сніг. Великі й лапаті шматочки неба, але вже білого кольору, чистого, як сни дитинства. Снігопад почався раптово, неначе хтось невидимий нагорі вирішив витрусити величезну перину й ненароком її розірвав. За кілька хвилин усе навколо стало білим і пухнастим, а ще якимось легким, майже невагомим. Так, ніби земля ось-ось не втримається і злетить.

– Доброго ранку. О, а чому ліжко не розстелене? Ти що, дитино, спати не лягала чи вже встигла застелити?

– Ні, не змогла.

– Ну-ну, нічого. Я тобі сьогодні особливого чаю увечері дам, спатимеш всю ніч, а зараз ходімо снідати. Ти диви, який сніг! Замете всі дороги-стежки, то з хати й не вийдеш.

– Але як красиво.

Старенька на мить замилувалась і навіть усміхнулася замріяно. Так іноді посміхаються людям, яких дуже люблять.

– Красиво, дочко. У природі стільки краси, що людина її осягнути не в змозі. А ще коли так поспішає жити, то й узагалі не зупиниш.

Після сніданку з’явився несподіваний гість, вірніше гостя. Ніна довго струшувала в коридорі сніг з одягу, а він одразу танув, залишаючи мокрі сліди на підлозі. Це чомусь так розсмішило жінок, що всі троє довго сміялись.

– Ти, напевно, весь сніг на вулиці позбирала й нам у хату принесла.

– Якби весь, то не донесла б, Маріє Степанівно.

– Заходь-заходь, обігріємо. Я ось тісто на вареники замісила, наліпимо з яблуками та як наваримо! А назад, мила моя, додому ти вже навряд потрапиш, з такою погодою жити залишишся.

– Варениками годуватимете, то й не проти.

У жінок були білі руки, тісто вийшло добре, однак залишало сліди всюди, у першу чергу на тих, хто його ліпив. Робота йшла неквапливо й весело, було в ній стільки спокою й миру, що на душі ставало затишно-затишно. Жінки багато говорили про все й ні про що конкретне. Словом, справжня ідилія, яку й застав дід Федір, коли, шкутильгаючи, нарешті дібрався до сусідки.

– Ет, вчасно я вирішив навідатися до Вас, Маріє Степанівно. Почастуєте холостяка смакотою, а то я вже всох від недоїдання.

– А може, ще від чого, Федоре Павловичу?

– Насідайте-насідайте, бабський батальйон! Знаємо ми ваші натяки.

– Це ж треба, яким сором’язливим сусідом Бог наділив. Та заходь, до столу сідай, нехай у хаті чоловіком хоч запахне.

– Отож, – щиро зрадів дід і доволі жваво вмостився ледь не на саме почесне місце, так, ніби завжди там і сидів.

Вареники вдалися смачними, а з домашньою сметанкою, то й узагалі відірватися не можна. Особливо нахвалював страву дід Федір, чим заслужив не одну додаткову порцію, а коли вже жоден вареник влізти не міг, попросив трохи додому, щоб собаці дати. Марія Степанівна махнула рукою:

– Та дам, от тільки з якого це часу в тебе собака з’явився, сусіде? Може, спеціально для цих вареничків завів?

Дід Федір ображено хмикнув:

– Не віриш, а даремно. Я на днях його, бідолашного, підібрав. Думав з’їздити до міста, і коли йшов до повороту, ну, там, де автобус зупиняється, його й побачив. Сидів сам, рудий такий, побитий, на дорогу дивиться, чекає на когось. Цілий день у тому місті прокрутився, назад увечері з автобуса сходжу, а він ще сидить. Думаю, точно чекає на когось тварина. Підійшов ближче, дивлюсь – ошийник. Домашній, значить, і породистий якийсь, тільки змучений. Позабавлялись, видно, господарі, познущалися та й викинули тут, а він їх чекає. Ти скажи, Маріє, що ж це у світі коїться, щоб собаки за людей сердечнішими стали. Забрав його до себе, спочатку йти не хотів, потім погодився. Я йому і те, і те, а він побуде-побуде й до того повороту біжить, сяде й виглядає, лиш під вечір повертається. Це сніг випав, то в коридорі його лишив, лежить і скавучить. Чекає, бо, теє, – вірний.

Увечері провели гостей, наділивши кожного глечиком із варениками. Лариса допомогла прибрати зі столу, потім випила чарівного чаю й провалилась у сон. Снився пес. З нього знущались, а він усе одно нікуди не йшов, напевно, тому, що то був його дім.

* * *

Після пережитого я нагадувала того пса, не знала, куди йти, тому й продовжувала жити під одним дахом зі спогадами та болем. Спершу навіть вийти кудись боялась, а коли наважилася на прогулянки, то робила це тільки в сутінках, щоб мене не бачили. Мені тоді здавалось, що кожен перехожий тикає в спину пальцем, бо я не така, як інші. Чим конкретно відрізняюсь, до кінця не розуміла, однак звинувачувала в цьому себе. Смішно, але у свої десять років і з моїм життям я ще мало що знала про статеві стосунки між чоловіком і жінкою,