Читати книгу - "ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ:"

і польська «Солідарність» були «парасольковими» організаціями, які об'єднували найрізноманітніші сили; поляки, вочевидь, були «націоналістами», бо боролися проти московської геґемонії й совєтизації свого краю, але вони ж таки були й демократами, бо боролися за людські права в тоталітарній державі. Протиставлення прав людини та прав етносу – характерна методологічна похибка не лише Ендрю Вілсона, а й багатьох російськомовних лібералів в Україні. Це протиставлення є доречним лише тією мірою, якою спрямоване проти підпорядкування індивідуальних прав колективним у тоталітарному, «інтегральному» націоналізмі, котрий проголошує націю найвищою цінністю («Україна понад усе», «Україна для українців» тощо). Але воно є глибоко помилковим, коли ігнорує той очевидний факт, що чимало суто індивідуальних прав може здійснюватися лише колективно – і що саме такої можливості здійснення своїх індивідуальних прав мільйони україномовних українців досі не мають (можливості отримати рідною мовою вищу й навіть шкільну освіту, дошкільне виховання, користуватися нею в позашкільних (спортивних тощо) групових заняттях, у проходженні військової служби, спілкуванні з офіційними особами всіх рівнів, отримувати належний обсяг й асортимент культурної та іншої інформації українською мовою тощо).

Навіть якщо українофони в Україні є меншістю, як це стверджує Вілсон, вони, на відміну від американських чи австралійських аборигенів, залишаються все ще досить значною кількісно групою (майже половина населення, за тим-таки Вілсоном!), аби претендувати не лише на рівні з русофонами громадянські права, а й на можливість рівного здійснення цих прав у всіх сферах життя, зокрема й тих прав, що їх етнокультурна група може здійснювати лише колективно.

Досвідчений політолог Ендрю Вілсон вочевидь добре знає різницю між формальним, декларативним правом і правом реальним, опертим на ефективні механізми його повсякденного здійснення. Він знає також (це видно з ретроспективних розділів його книжки), що українська мова та культура зазнавали жорстоких утисків і в царській, і в совєтській імперіях, а формальне здобуття «незалежності» й проголошення української мови «державною» становище українофонів у більшості міст практично не змінило: і в Криму, і в Донбасі, і в Харкові, і в Одесі вони й далі лишаються висміюваною й принижуваною меншиною, упослідженою соціально, марґіналізованою економічно й дискримінованою культурно. Україномовний світ фактично залишається аналогом «третього світу» в межах одної країни – світу з низьким соціальним, економічним та культурним розвитком, світу кріпаків-колгоспників та низькокваліфікованих робітників у містах (двірників, сміттярів та інших чорноробів-«лімітників»); тимчасом як російськомовний світ є «першим світом» міської культури, освіти, бізнесу і, звичайно, державної бюрократії всіх рівнів (трибунна «україномовність» деяких державних достойників є здебільшого ритуальною, на зразок одягання смокінгів чи шотландських спідничок «колті»; ця ритуальність по-своєму ефективно містифікує загалом очевидний факт домінування російськомовних еліт в усіх ключових сферах життя; дивно, однак, що цю містифікацію приймають за чисту монету не лише рядові обивателі, а й освічені ліберали).

Ендрю Вілсон, який бував в Україні, добре знає, що українська мова є не лише об'єктивно другорядною (бо майже не функціонує у війську, у вищій освіті, в бюрократичному апараті, в бізнесі, в масовій культурі), вона також є суб'єктивно другосортною, бо саме так – із погордою, настороженістю й навіть неприязню – її сприймає більшість русофонів (у тім числі й посадових осіб). Змінити цю ситуацію без певних «підтримчих дій» (affirmative actions чи, як їх іще називають на Заході, positive discrimination), здійснюваних на державному рівні, навряд чи можливо: надто глибоких соціальних, демографічних і, зрештою, психологічних деформацій зазнало українське суспільство за століття колоніалізму.

Й ось тут, власне, починаються найбільші непорозуміння. Ендрю Вілсон чомусь однозначно трактує вимогу «підтримчих дій» як вимогу «націоналістичну», спрямовану на порушення чинного status quo й утвердження переваги україномовного населення над російськомовним. Тим часом, нагадаємо, програму «підтримчих дій» винайшли не «націоналісти», а таки ліберали, передусім американські, і спрямована вона зовсім не на утвердження переваги негрів та індіанців над білими (чи, скажімо, жінок над чоловіками), а таки на забезпечення реальної рівності для соціальних, етнічних, расових та інших груп, які тривалий час безпосередньо та опосередковано дискримінувалися. Вона саме тому й називається «позитивною дискримінацією», що жодною мірою не обмежує прав панівної більшості, а лише створює певні механізми для повноцінного розвитку історично пригноблюваної меншості, «компенсує», так би мовити, історичну несправедливість, усуваючи по змозі її соціальні, культурні, економічні наслідки.

Безумовно, в Україні, як і деінде, програма «підтримчих дій» може мати націоналістичний аспект – і Ендрю Вілсон має повне право про це говорити. Але вона має також не менш важливий ліберальний аспект, ігнорувати якого сумлінний дослідник не повинен, ані тим більше – вдавати, нібито успадковане від колоніалізму становище є справедливим, а будь-які спроби його змінити є a priori «націоналістичними». Власне, питання про status quo і про програму «підтримчих дій» (вкрай невдало названу «українізацією») є тим пунктом, який фатально роз'єднує не лише українських і російських націоналістів, а й україномовних і російськомовних лібералів, – хоча саме вони, за слушним зауваженням Вілсона, мали би стати природними союзниками. Порозуміння між ними, безперечно, можливе, але – лише щодо характеру підтримчих дій (яким справді бажано було б надати ліберальну, а не націоналістичну спрямованість – і на практиці, і в пропагандистській риториці). Що ж до самої потрібності (чи «непотрібності») таких дій, то навіть найліберальніший українофон навряд чи коли погодиться із постколоніальним status quo, бо ж ідеться тут не лише про «колективні права корінної нації», а й про цілком конкретні права особи – права мільйонів україномовних громадян України, які в більшості регіонів не є реально забезпечені тою мірою, що права громадян російськомовних.

Свідомо чи несвідомо Ендрю Вілсон артикулює у своїй книжці погляди російськомовної інтелігенції, які стисло можна окреслити як такий собі мовно-культурний laissez faire, різновид соціального дарвінізму, що відповідає радше консервативній потребі зберегти status quo, ніж ліберальним деклараціям цієї інтелігенції і, зрештою, самого Вілсона. В історичному плані ці погляди досить широко варіюються між об'єктивним визнанням колоніального статусу України та цілковитим його запереченням; проте коли йдеться про сьогодення, то вони майже одностайно сходяться на тому, що постколоніальну ситуацію слід прийняти як історично зумовлену даність, і що змінювати її за допомогою якихось «підтримчих дій» (демонізованої «українізації») в жодному разі не слід, навпаки – її слід юридично легалізувати й інституційно законсервувати, визнавши росіян «корінним» народом України, а російську мову – другою державною.

Вілсон, хоч і не ототожнює себе з цими поглядами (назагал він намагається витримувати безсторонній, «науково-об'єктивний» стиль), зараховує, однак, до «націоналістів» усіх, хто з такими поглядами не згоден: Леоніда Кравчука, який говорив про потребу захисту української мови та культури (так, ніби ця потреба справді є націоналістичною вигадкою, а не