Читати книгу - "Людолови Том 1"

— Ото чорти! За таке доручення пан мусить піднести мені добру кварту старого меду, бо, ідучи до цих звірів, кожен чесний католик рискує опинитися біля райської брами швидше, ніж святий Петро ляже спати з своїми ключами.

На хуторі Повчанських

Човен з розгону ткнувся в золотаву обмілину. Кинувши весла, Настя згребла накидане на дні латаття і підвелася на весь зріст. Була вона струнка, міцна, років вісімнадцяти, з розкішною каштановою косою і чорними імлистими очима. Тонкий носик з горбинкою і нервовими ніздрями, трохи піднята верхня губа і брови серпами — все виявляло гордовиту, непокірливу натуру, а добре розвинене підборіддя — силу волі й стійку вдачу.

Вітер тріпав рукава її сорочки, щільно охоплював вигиб стегна, і крізь одяг відчувалося струнке тіло з довгою ногою і невеличкі пружні перса.

Затуляючи очі долонею, дівчина стояла в човнику, пильно вдивлялася у вершника на дорозі і раптом скрикнула дзвінко, радісно.

Вершник озирнувся. Очі його спалахнули, під вусами блиснули білі зуби. Він скочив з коня і кинувся назустріч Насті, що бігла до нього піскуватим узбережжям.

Міцно й радісно стиснув він її руки біля п'ястей, а вона засміялася від щастя і сховала на його грудях зашаріле обличчя з променистими очима.

— Не чекала? — напівголосно спитав Сагайдачний, і очі його втратили важку зосередженість погляду, заблищали м'яко і радісно.

— Чекала. Вдень і вночі, але це так… несподівано… так… Та й ти сам знаєш як, — засміялась вона, глянувши йому в вічі глибоким газелячим поглядом.

Сагайдачний мовчки пригорнув її до себе. Схилився до напіврозтулених уст. Поцілунок був довгий, гарячий. Сагайдачний повільно випростався, а зблідла, замовкла Настя підвела на нього довгі вії і тихо стиснула долонями його скроні.

— Живий! Здоровий! — зітхнула вона. — Слава богові! Я так мучилася, стільки сліз ночами пролила.

— А де ж вони, ті сльози, поділися? — спитав він схвильовано й ніжно.

Дівчина засміялася, цнотливо схиливши голову.

— Сонце світанкове випило? — пожартував Сагайдачний, обережно відсуваючи від себе дївчину.

Тільки тепер побачила Настя, що Сагайдачний не сам. Двоє джур і старий кобзар Карпо трохи відстали дорогою і тепер догнали гетьмана, ніяково стримуючи коней і не знаючи, чи то їхати далі, чи то завернути назад.

— Чого ви муляєтеся? — всміхнувся Сагайдачний. — Це моя наречена. Ще погуляєте взимку на нашому весіллі, якщо будемо живі й здорові.

Джури спалахнули смуглявим рум'янцем, а старий Карпо примружив старечі очі і, розпливаючись усмішкою, зашамотів:

— Високо літаєш, та. влучно б'єш, Петре Конашевичу. Такої краси і в султанському гаремі немає.

Настя зовсім зніяковіла і, ховаючи очі, смикала косу, поки Сагайдачний не виручив її.

— Що ж ти, серденько? Приймай гостей з походу. Ми втомилися в дорозі, зголодніли. Веди нас до батька, до матері.

Настя схаменулася, низько-низько вклонилася і швидко побігла наперед вузькою стежкою. Сагайдачний ішов поруч сягнистим твердим кроком, і хоча й не поспішав, але й не відставав від дівчини.

Це був стрункий широкоплечий чоловік років на сорок, з тонким, як у черкеса, станом. Довгаста борода облямовувала йому вузьке, бліде обличчя, ледве позолочене сонцем. Чорні імлисті очі дивилися задумливо й серйозно, але посаджені вони були близько одне до одного, і тому погляд їх набирав зосередженої пильності, як на малюнках візантійського пензля.

Старий Повчанський сидів на призьбі і чистив мушкет. Настя весело підбігла до нього, тягнучи за руку Сагайдачного. Батько радісно всміхнувся і розкрив обійми.

— Здоров, синку, здоров! А Настя через тебе мало очі не виплакала: боялась, щоб тебе турки не порубали. Сагайдачний тричі розцілувався з майбутнім тестем і сів на призьбу. Настя зникла. Джури пішли розсідлати коней, а старий Карпо примостився на траві, по-турецькому підгорнувши ноги і щось лагодячи на своєму нехитрому інструменті.

— Чув я про твої перемоги, синку, — почав Повчанський, поклавши руку гостеві на плече, — Де не підеш, по всіх усюдах тільки про тебе й мови. Але кожна палиця має два кінці. Коли б воно навпаки не перевернулося: ти — на турків і на татар, а татари та турки — на нас. Ти визволяєш невільників, а вони беруть удесятеро. Тільки, й думки, як би самого на ясир не забрали та на ринку не продали, як худобину.

— Знаю, — насупився Сагайдачний. — Але січовики тут ні до чого. Татари — мисливці, - ми — дичина. Торгують рабами, тому й потрібний їм крам. А де його взяти, як не на Україні?! Щодо турків, так ми, справді, шарпаємо їх і дратуємо, бо нам же буде корисно, коли вони накинуться на ляхів.

— Ось тобі й маєте! — обурився Повчанський. — До Варшави ніякі турки не дійдуть, а степ щороку напувається нашою кров'ю. Молодий ти ще, битий ніколи не був, тому й голова тобі від слави йде обертом. Не з турками нам битися, а з панами згоджуватися, як би краще боронити наші межі.

Сагайдачний стенув плечима.

— Знаю! Чув! Те ж саме казали нам восени Жолкевський та Конецпольський у Житомирі на комісії.

— Що ти мене до ляхів дорівнюєш, — образився Повчанський. — Я тобі діло кажу. У панів теж голови на плечах, а не кавуни. Адже ж вони реєстрових не чіпають. А що набилося на Січ різних лотрів [55] та розбишак, так це теж вірно. І через них чесному козакові на світ дивитися соромно.

Буркотливо-напутливий тон старого Повчанського дратував Сагайдачного. Коли б не був Настин батько — послав би він його під три чорти, але задля Насті доводилося стримуватися.

— Без голоти теж не проживеш, — заговорив він примирливо. — Панам треба хлопів, а старшині — гoлоти. Хто рибу ловитиме, хто звіра битиме по уходах? Хто дуби та байдаки ганятиме Дніпром? Хто чабануватиме? І у вас, певно, на хуторі — ані посіяти ані зжати без пахолків! Отак і на Січі. Та й пани тільки тому терплять козаків, що їм треба війська для походу і сторожі на кресах республіки. Коли б не небезпека від турків, вони б давно обернули нас на хлопів. А без нас вони ані туди ані сюди.

Повчанський мовчав, набиваючи люльку, а Сагайдачний помацав у чересі й витягнув гарну турецьку люльку, оздоблену тонким різьбленням на золоті.

— А щоб ви не згадували лихом моїх походів, ось вам на спогад з самої Туреччини.

— Спасибі, синку, спасибі, - розплився Повчанський радісною посмішкою і застукав у вікно. — А йди-но сюди, стара! Дивись, що пан гетьман привіз 3 Царгорода.

— Зараз, — не дочула стара. — В хаті будемо полуднувати чи надворі?