Читати книгу - "Жінка у білому"

І він показав на картину, де вгорі були зображені традиційні голівки херувимів італійської школи, — жовтаві кулі хмар правили їм за небесну підпору для підборідь.

— Оце зразкова родина! Ідеал! — мовив містер Ферлі, косуючи на херувимів. — Такі милі кругленькі личка! Такі милі ніжні крильця і — більш нічого! Ні брудних ніг, щоб ганяти довкола, ні крикливих горлянок, щоб верещати. Яка незмірна вищість мрії над реальністю!.. Я знов заплющу очі, з вашого дозволу. То ви справді опорядите малюнки? Я такий радий! Чи треба нам ще щось владнати? Якщо й треба щось, то я забув. Знов подзвонимо нашому Луї?

На цю хвилину я так само палко бажав швидше закінчити нашу зустріч, як, певне, бажав того й сам містер Ферлі. Я надумав обійтися без послуг лакея — краще сам довідаюся про необхідне.

— Єдине, про що я хотів запитати вас, містере Ферлі, — сказав я, — стосується до моїх уроків з молодими леді.

— Ось воно! — вигукнув містер Ферлі. — Ох, мав би я досить сил, щоб цим зайнятись! Але ж сил у мене немає. Хай молоді леді, що будуть користуватись вашими люб'язними послугами, містере Гартрайт, самі про це подумають, вирішать і все таке. О, моя небога дуже любить ваше чарівне мистецтво. І досить добре знається на ньому, щоб розуміти, наскільки вона в ньому слабка. Прошу вас, допоможіть їй. Так... Що там у нас іще? Нічого! Ми з вами досить добре порозумілись, чи не так? Не смію відривати вас надовше від вашого радісного покликання. Як приємно усе владнати, як легко на душі, коли кінчиш діло! Вам не тяжко буде подзвонити Луї, щоб він відніс теку до вашої кімнати?

— Я сам віднесу її, містере Ферлі, якщо дозволите.

— Справді? Ви такий сильний? Як приємно бути сильним! А ви певні, що не впустите її? Я такий радий, що ви у мене в Ліммеріджі, містере Гартрайт. Я такий замучений, що й не сподіваюсь часто тішитись вашим товариством. Вам не тяжко буде постаратись, виходячи, не грюкнути дверима та не впустити теки на підлогу? Спасибі вам. Обережніше з портьєрами, будь ласка, — щонайменший шум мов ножем крає мої нерви. Ну, на все добре!

Коли блідо-зелені портьєри стулилися за мною, коли позаду лишилися оббиті повстю двері, я на мить зупинився у невеличкому круглому холі, й глибоке зітхання полегкості вирвалося мені з грудей. Вийшовши від містера Ферлі, я ніби знов виринув на поверхню після того, як був глибоко пірнув у холодну воду.

Засівши за ранкову роботу в своїй ошатній студії, я насамперед надумав якомога рідше ходити до покоїв господаря дому, хіба трапиться такий неймовірний випадок, що він сам пошанує мене своїм запрошенням. Вирішивши отак вдало питання, як мені бути з ним надалі, я знову здобув душевну рівновагу, порушену пихатим панібратством і нахабною чемністю містера Ферлі. Решта мого ранку минула спокійно, за приємною роботою: я переглядав малюнки, розкладав їх, обрізував обшарпані краї та робив усе необхідне для окантування. Може, я встиг менше, ніж мав би встигнути зробити, але що ближча була друга година, то більше я нетерпеливився. Мені не сиділося на місці, я не міг зосередитись, зовсім простенька моя робота ніяк не хотіла посуватися вперед.

Рівно о другій я, трохи хвилюючись, зійшов униз, до їдальні. Повернення в ту кімнату обіцяло мені чимало несподіванок. Я мав познайомитися з міс Ферлі і, якщо пошуки міс Голкомб у листах її матері увінчалися успіхом, розгадати таємницю жінки в білому.

VIII

Коли я ввійшов до їдальні, за столом уже сиділи міс Голкомб і якась старенька дама.

Мене познайомили з дамою — з'ясувалось, що це місіс Везі, давня гувернантка міс Ферлі. Це ж про неї вранці моя жвава співтрапезниця сказала, що «в ній зібрані всі людські чесноти, але її ми не рахуємо». Я тільки можу скромно підтвердити, що міс Голкомб цілком правильно окреслила вдачу старенької. Місіс Везі втілювала людський спокій та жіночу приязнь. В сонній усмішці, що блукала по її пухкому, лагідному обличчю, проглядало тихе вдоволення тихим існуванням. З нас дехто мчить крізь життя, дехто прогулюється по ньому, а місіс Везі своє життя просиджувала. З ранку до вечора вона сиділа: то в будинку сяде, то в саду, то біля вікна, то в будь-якому несподіваному місці, на розкладному стільчику, дарма що друзі запрошували її прогулятись; вона сідала, коли хотіла подивитися на щось, чи погомоніти про щось, чи мовити простенькі «так» або «ні» у відповідь на найбуденніші запитання. Її завжди бачили з тією самою блаженною усмішкою на вустах, з тим самим неуважливим і ніби уважним поворотом голови до співбесідника, з так само зручно й затишно складеними на колінах руками — завжди й за будь-яких домашніх обставин, куди б вони не мінялись. Добродушна, сумирлива, невимовно спокійна й невинна бабуся, яка, здавалося, так і не жила від тієї самої хвилини, коли народилася на світ. Природа має стільки справ у цьому світі, їй доводиться створювати стільки щонайрозмаїтіших істот, що вона часом бува й наплутає, і сама не розбереться у всій тій плутанині. Виходячи з цього погляду, особисто я завжди залишуся при тій думці, що, коли народжувалась місіс Везі, матінка-природа всю свою увагу зосередила на творенні капусти, отож бідолашна леді й стала жертвою рослинних захоплень матері всього сущого.

— Ну ж, місіс Везі, — мовила міс Голкомб, виглядаючи особливо жвавою, дотепною і блискучою по контрасту з тихою, непоказною бабусею, що сиділа біля неї, — то чого б ви хотіли? Котлетки?

Місіс Везі схрестила свої пухкі, в ямочках ручки на краю стола, лагідно усміхнулась і відповіла:

— Так, дорогенька.

— А що перед містером Гартрайтом? Варене курча? Вам, здається, більше до вподоби курятинка, правда ж, місіс Везі?

Місіс Везі зняла свої ручки в ямочках зі столу й схрестила їх у себе на колінах, задумано кивнула головою курчаті й зронила:

— Так, дорогенька.

— То чого ж вам більше хочеться? Щоб містер Гартрайт передав вам курча? Чи щоб я — котлетку?

Місіс Везі знов поклала одну свою пухку ручку на край стола, сонливо повагалась і сказала:

— Що хочете, дорогенька.

— Лишенько! Таж мова не про те, що мені хочеться, а що хочеться вам. Може, вам покласти по шматочку і того, й того? Може, ви почнете з курчати, тим