Читати книгу - "Жінка у білому"

Місіс Везі поклала й другу пухку в ямочках ручку на край стола, ледь просвітліла на мить, зараз же й погасла, слухняно кивнула й відказала:

— Прошу вас, сер.

Правда, мила, добродушна, невимовно спокійна й невинна бабуся? Але чи не досить на сьогодні про місіс Везі?

За весь цей час міс Ферлі так і не показалась. Ми покінчили з другим сніданком, а вона все не йшла. Від метких очей міс Голкомб ніщо не могло сховатись. Вона запримітила, як я час від часу крадькома позираю на двері.

— Я розумію вас, містере Гартрайт, — мовила вона, — вам нетерпеливиться довідатись, де ж ваша друга учениця. Вона спускалася вниз, і голова їй вже переболіла, а от апетит до неї так і не повернувся. Покладіться на мене, і я вам розшукаю її десь у саду.

Вона взяла парасолю, що лежала поруч неї на стільці, й рушила в сад — через великі скляні двері, що відчинялися просто на моріжок перед будинком. Мабуть, зайве казати, що місіс Везі так і зосталась сидіти за столом, наміряючись, певне, просидіти там до вечора.

Коли ми перейшли моріжок, міс Голкомб значущо подивилася на мене й похитала головою.

— Ваша таємнича пригода досі окутана своїм опівнічним мороком, як і належиться їй, — повідомила вона. — Цілий ранок я переглядала материні листи, але нічого ще не знайшла. Та ви не впадайте у відчай, містере Гартрайт. Це цікава справа, і за спільника ви маєте жінку, тож успіх забезпечений, рано чи пізно. Листи ще не всі прочитані, лишається три паки, й ви можете покластися на мене — я потрачу на них весь вечір.

«От одне з моїх ранкових сподівань і не здійснилось, — подумав я. — Невже так само розчарує мене і знайомство з міс Ферлі?»

— А як ви поладили з містером Ферлі? — поцікавилася міс Голкомб, коли з моріжка ми звернули на алею. — Він не дуже нервував сьогодні? Не утруднюйте себе відповіддю, містере Гартрайт: досить того, що ви завагались, як відповісти. З обличчя вашого видно, що сьогодні він був особливо нервовий. А щоб ви не рознервувались самі, я буду така люб'язна і не розпитуватиму вас більше ні про що.

Поки вона говорила, ми в'юнкою доріжкою вийшли до гарної дерев'яної хатинки у швейцарському стилі, піднялися по сходинках і опинилися в кімнаті, де була молода дівчина. Вона стояла біля простого нефарбованого стола, задивившись удалину, через просіку, на луги й пагорби, і водночас гортаючи неуважливо сторінки альбома. То була міс Ферлі.

Як мені описати її? Як віддати те перше враження, відділивши його від усіх моїх почуттів, від усього того, що сталося згодом? Як побачити її знову такою, якою я побачив її вперше, аби ті очі, що читають ці сторінки, побачили її разом зі мною?

Портрет Лори Ферлі в тій самій позі і в тій самій кімнаті, що я зробив його аквареллю трохи пізніше після нашої першої зустрічі, лежить нині на моєму письмовому столі. Я пишу й дивлюся на нього. Переді мною на брунастому тлі літньої хатинки ясніє легка дівоча постать. Вона в простій сукні з серпанку в білу й голубу смужку. Шелесткий шарф із тієї матерії легко оповив її плечі. Легкий солом'яний брилик, скромно оторочений голубою, в тон сукні, стрічкою, м'яко отіняє їй чоло. Її коси дуже ясного каштанового відтінку — не льняні, але майже такі світлі, не золоті, але майже такі лискучі, — й вони ніби тануть у повітрі, зливаючися з тінню від її брилика. Вони зачесані на прямий проділ, м'якими хвильками в'ються над чолом, за вухами. Брови трохи темніші за коси, а очі того ніжного, прозоро-бірюзового відтінку, який так часто оспівують поети і який так рідко подивується в житті. Чудова барва, чудовий розріз цих очей — великих, ніжних, тихо-замислених, — але чудовіша за все та чиста правдивість, що сяє з їхньої глибини, хоч би як мінився їхній вираз, — сяє світлом якогось яснішого, кращого світу. Чар її очей, такий лагідний і такий могутній, осяває все обличчя, міняючи його, скрадаючи дрібні вади, аж нелегко оцінити, наскільки гарні чи негарні окремі риси. Не зразу помічаєш, що підборіддя трохи слабко розвинене, що нижня частина обличчя не зовсім пропорційна верхній; що ніс, уникнувши орлиної горбинки (яка неминуче надає жіночому обличчю, хоч якому красивому, злого та хижого виразу), трішки надбав іншої крайності й не вирізняється ідеальною правильністю; що ніжні, чутливі губи, коли вона усміхається, ледь посіпуються нервово, від чого один кутик буває піднятий вище, ніж другий. Можливо, всі ці вади були б помітні на іншому жіночому обличчі, а тут погляд на них і не зупиняється, — так тонко пов'язані вони з усім неповторним, притаманним лише їй, і так невіддільно залежить весь її неповторний вираз, вся повнота життя кожної рисочки від того, спалахнуть чи пригаснуть її очі.

Чи ж відтворив усе це мені той убогий портрет, що його я так любовно й старанно вимальовував у ті далекі й щасливі дні? О, як мало всього того лишилося в невиразних, механічних лініях і плямах малюнка — і як багато в моїй пам'яті! Білява тендітна дівчина в легкій сукні гортає неуважливо альбом і дивиться поверх нього невинно-щирими голубими очима — оце й усе, що показує малюнок; можливо, це все, що здатні розповісти навіть такі незрівнянно кращі оповідачі, як думка й перо. Жінка, що перша дала життя, світло й форму нашому туманному уявленню про красу, заповнює в нашій душі порожнечу, про яку ми й не здогадувалися, поки не з'явилася Вона. В таку хвилину душа наша відгукується на такі глибокі порухи, що їх не сягає думка, ба навіть слово; нею заволодівають чари, яких не збагнути розумом і не виразити ні словом, ні пензлем. Тайна, схована в жіночій красі, стає непідвладною слову, коли порідниться з глибокою тайною наших душ. Тоді й тільки тоді переходить вона з вузького простору, на який падає світло і в якому панують слово й пензель, у той глибокий і широкий світ, де нема їхньої влади.

Подумайте про неї, як ви думали про ту, котра вперше торкнула ваші струни, що мовчали при інших жінках. Нехай ясні, чисті голубі очі стрінуться з вашими, як вони стрілися з моїми в тому першому, неповторному погляді, що його ми обоє запам'ятали назавжди. Хай її голос пролунає вам найкращою музикою,