Читати книгу - "Роза Вітрів"

— Поганий комплімент! Сказав би — на янгола.

— Хай буде на лисого янгола.

— Ні, якщо вже на те пішло, то краще інопланетян -ка. Марсіана Агузарівна.

— ...Пані Розо! Пані Розо!.. Ну де ж Ви? Ми просимо Вас вийти до гостей і розпочати офіційну частину нашого заходу! Просимо Розу Вітрів! — спершу навіть не чую, що кличуть мене. За цими балачками проґавила визначальний рух запрошених у центр зали, прослухала, що хтось почав говорити у мікрофон. Переполохано озираюся довкола. Розумію, що мене так ніхто досі й не впізнав. Оплески. Я несміло, але рівно підходжу до ведучого. Оплески стихають. Якась нерівна куп’яниста тиша лягає на наші голови.

— Доброго дня,— кажу я. Чомусь здається, що гавкаю.

— Роза Вітрів! — скрикує ведучий. В напруженні мені ввижається, що він кукурікає. Чомусь голова йде обертом. Не страшно ж зовсім. Зовсім не страшно.

— Доброго вечора,— знову мовлю я. Такий собі з мене оратор.— Сьогодні ми всі, і ви, і я зібралися тут, щоб подивитися. що нового я написала. Мені самій цікаво, сподіваюсь, вам теж,— господи, що за маячню я несу? — Тут, на цих стінах, підбірка полотен за останній рік. В основному це абстрактні мінімалістичні пейзажі: зимового моря, туманного ранку, білих ночей, рельєфи хмар. Експозиція має узагальнюючу назву «Диммммм». Що означає для мене непевність, примарність нашого світу, його ажурність та бездушність. Холод. Адже дим — це не вогонь. Димом не зігрієшся. До того ж — у певних шаманських обрядах дим використовується як засіб входження у транс і зміни стану свідомості. Певно, розсіяний сірий дим — це я. Я диммммммм...

Не знаю, чому мене наостанок так накрило і пробрало — казати їм, тим, що не слухають, казати те, чого не розуміють. Щось в цьому є таке. святомученицьке. Я заплющила очі й ковтнула важке повітря на повні груди. Знову запала тиша.

— Ось вона така, завжди шокуюча та неординарна Роза Вітрів! Вона випередила особисто мої очікування, зумівши здивувати і зовнішнім виглядом, і своїми картинами. Думаю, ми можемо вважати офіційну частину завершеною, а торжество диму відкритим! — викрутився ведучий. І йому вельми вдячна, що він так швидко припинив цей фарс — ненавиджу довгі великосвітські відкриття, де всі з розумним виглядом тараторять нісенітниці. Тим паче менш за все я хотіла виступити в ролі об’єкта обговорень. Ведучий мені заспокійливо підморгнув. А я стояла поряд із ним, із сухими засліпленими очима. Чомусь думала, що хочеться плакати, але не плакала. Кривенько усміхалася. Клац, клац — спалахи фотокамер.

Зійшла з імпровізованої сценки прямо в натовп. Натовп виявився набором облич. Знайомих і не зовсім. Якісь мої однокурсники. Онде викладач рисунку. Там журналістка, що брала перше інтерв’ю в моєму житті, розквітла й розпашіла. Студентський колєга Єжи — перспективний скульптор. Якісь квіти. Троянди. Лілеї, на які маю страшну алергію. Знову троянди. А як же я люблю іриси і волошки! Чому ніхто ніколи не дарує іриси і волошки?!

Хтось мене вітає, комусь щось відказую, хтось скубе мене ззаду за лікоть, вимагаючи уваги. Обійми й сміх.

Загальна радість, що перевершує мою власну. Я гублюся і зменшуюсь. Стаю ледь не ліліпуткою. Дай кусень уваги — дай кусень уваги.

Мої подруги з минулого життя: «О Боже, што ти с собой сдєлала, дєтка?!». «А ти хорошо сохранілась. Почті нєт нових морщінок». «Снова замуж нє вишла?». «А чьє ето на тєбє плат’є? Какого дізайнєра?». «Єжи всьо такой же красавчік?».

Журналіст з диктофоном: «Як ви вважаєте, це нова букля у Вашій кар’єрі?».— «Що таке букля?» — питаю.— «Завиток». «Ні, не знаю, я роблю те, що роблю, намагаюсь якомога краще. А куди воно все поверне, і що буде завтра — я не знаю».— «Чи можна вважати, що минулі рази Вас надихала стихія вогню. А тепер Ви себе вичерпали, вичерпали свій внутрішній вогонь й через це — дим?».— «Дим, вогонь — це лише алегорія. Навіть нічого спільного зі стихіями... майже немає. Вам здається, я себе вичерпала?».— «Мені нічого не здається, я лише питаю у Вас»,— брикається журналіст, певно, початківець, тому і стільки гонору, нічого, на нього ще чатує його дрібний тиран, його власний філіп кіркоров.

Камера і журналістка з мікрофоном 5 каналу. Я бачу їх здаля й намагаюся кудись утекти, ховаюся за тіткою, що цупить цукерки, за столом із канапками, за бокалами з шампанським. Мене хтось хапає за талію.

— Розко, квітонько, ну ти й змінилася! — зіщулює у лабетах друзяка світлих студентських років. Я припа-даюся, думаючи, що за його широкою спиною мене зовсім-зовсім не видно.

— А-а-а-а-а! Привіт, Октябрьов! Боженько, як давно не бачилися! Що ти тут робиш?

— Тебе виглядаю,— від щирого серця гигоче Октя-брьов — громило з плюшевим обличчям.— Прочитав на афіші в академії, що у тебе чергова персоналка. Це ж треба! Дехто з наших і на республіканки не проходить, а ти персональні одна за одною шпигаєш! І звідки такі бабки?

— Та нізвідки. Немає в мене зовсім грошей. То галереї самі пропонують, знаходячи якихось спонсорів... Навіщось і тим, й іншим це потрібно. Бачиш, онде залою кілька бане-рів висить, то спонсорські. Де бартером все обходиться, де ще якось. Я. якась безпомічна у питаннях, що стосуються власної творчості.

— А як це нема бабла? — збуджено каламутиться Октябрьов.— Ти ж відома, одна з найперспективніших молодих художниць. Ти ж можеш лупити три шкури за полотна врівні з лисими мастодонтами.

— Не сміши мене, пузику!

— Чого це! Розко! Хіба