Читати книгу - "595 днів совєтським вязнем"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І ось вони пробували вгадувати, хто я такий, і називали мене то білорусином, то грузином, то вірменином, то татарином, то вкінці поляком, а ніхто з них не впав на думку, що я українець. Про те, що я зі Львова, не могло, очевидно, нікому з них і приснитись, бож Львів належав до чужої держави, а вони, нещасні запроторені, не знали до мого приходу в камеру нічогісько ні про напад Гітлера на Польщу, ні про пакт Рібентропа-Молотова, ні про поділ Польщі поміж Німеччину та СССР і зайняття всієї Західної України враз із Львовом червоною армією. Тож коли я заявив їм, що я українець, та ще й зі Львова, їх здивуванню не було меж.
Вони засипали мене всі нараз десятками різних-прерізних запитів, і я старався дати їм на них по змозі вичерпну відповідь. Я став оповідати їм все, що знав, про ті тижні й місяці, що попереджали вибух війни; я мусів переповідати їм всі промови й заяви Гітлера та відповіді на них провідних діячів у різних державах; я говорив докладно про сам початок війни і потім описував її хід можливо якнайточніше день за днем, так як вона вбилася в мою память. Далі я розповідав співвязням про все те, що я сам пережив у Львові за час від 1. до 26. 9. того ж року, себто від першого дня війни аж до дня мого арештування. Я оповідав їм широко і про німецькі налети на Львів, і про польську оборону міста, і про німецьку облогу, що замкнула була Львів з трьох сторін, і про оргії польського шовінізму, на чому терпіли найбільше українці, і вкінці про вїзд до Львова червоної армії, яку німці, згідно з заключеним пактом, пустили аж до Сяну і Буга. Оповідаючи все те, я мусів подавати на їх запити тисячі всяких подробиць, бож це були люди з іншого світу і багато справ треба було пояснювати їм як дітям, або як мешканцям іншої планети. Так оповідав я їм про все три дні майже без перерви.
Я не всилі описати тут сьогодні, з яким величезним зацікавленням слухали мого оповідання ці нещасні, як і я, жертви большевицького режиму, і як вхлонювали в себе просто кожне моє слово. Всі вони були за мої інформації та за всі ті новини, що їх почули від мене, справді вдячні і поставились до мене від разу зі спочуттям. З мого широкого оповідання, в якому було для них стільки ревеляциї, вони мене не тільки пізнали, а й відчули добре, що я попав у тюрму так само невинно, як невинно попадає туди величезна більшість підсовєтських громадян, як попали і вони. Після того я вже до кінця мого побуту в тій камері, а пізніше також в інших, оповідав своїм товаришам недолі на їх настирливі прохання багато дечого про життя й відносини в різних державах поза Совєтським Союзом, зокрема ж про життя в Австрії, Чехословаччипі, Німеччині, Польщі та на західно-українських землях. Я старався говорити завжди обєктивно і представляв відносини та людей вірно, не переборщуючи ні в один, ні в другий бік. Тому я став у камері в багатьох справах авторитетом і до моєї думки не тільки прислухувались, але її звичайно приймали всі за свою. Розуміється, про політичні відносини говорив я завжди обережно, рахуючись з тим, що в камері може бути агент НКВД, а то й провокатор.
Порядок у камері був такий: Ранком і вечором нас водили у доволі примітивну «уборную», де ми також милися. Це відбувалося завжди в іншій норі, залежно від того, коли па нашу камеру прийшла черга. Всі ми за чергою робили порядки в камері і виносили «парашу» (кібель). Щодня мали ми 20-мінутовий прохід, що його відбували на подвірї великого тюремного бльоку високих домів (5-, 6-, і 7-поверхових), наче в глибокій ямі. Наше забите високими дошками подвіря містилося на ширшому подвірї між трьома стисненими височезними будинками, з яких виглядали до нас заґратовані й забиті бляхами вікна тюремних камер, і мало 4 кроки ширини та 16 кроків довжини. Зробивши яких 30 окружень, себто пересічно 1. 200 кроків, ми мусіли вертатись назад до камери. Цей прохід відбувався теж у ріжних порах дня і ночі та незалежно від погоди: раз виходили ми на те подвіря передполуднем, раз пополудні, раз пізно вечором, а нерідко і в 2. чи 3. годині по півночі. Тоді вязнів очевидно будили, але від проходу ми ніколи не відмовлялись, навіть серед найбільших морозів, бо це була єдина нагода дихнути т. зв. свіжим повітрям. В часі великого зимна вязні або ходили приспішеним кроком, або таки бігали. Тому, що за ввесь час мого побуту на Лубянці я перебував у камерах, положених доволі низько (на 2. чи на 3. поверсі), і в нас майже завжди, як днем, так і ніччю, горіло світло, ми тільки в часі того проходу на подвірї могли оглядати себе зблизька при денному світлі. І щойно тоді ми могли добре бачити наші блідо-жовті, худі обличчя.
Поза щоденним проходом водили нас ще що 10 днів до купальні, де ми мали гарячу й холодну воду (туші). При цій нагоді зміняли нам білизну і простирала на ліжках. Ліжка в камерах були залізні, уставлені попри стіни. На ліжках лежали менше чи більше знищені матераци, так що залізні штаби ліжка вїдалися в тіло кожного з нас, і вночі зболіла частина тіла примушувала кожного вязня обертатися кілька разів на другу сторону.
Та найгірше докучало вночі те, що кожний вязень мусів підчас сну тримати руки, і вліті і взимі, зверху на накривалі. До цього було дуже важко привикнути багатьом, тим більше, що тюремна сорочка, обовязкова для всіх вязнів, мала звичайно рукави тільки до ліктів, отже обнажені руки вязня були зимовою порою всю ніч зимні як лід. Неодин з нас набрався тоді ревматизму, бо тюремна сторожа
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «595 днів совєтським вязнем», після закриття браузера.