Читати книгу - "Право на пиво"

Хлопець із грішми спокійно вийшов з-за шинквасу через дверцята. Свідок за ці хвилини не поворухнувся, здавалося, він навіть не моргнув. Кучерявий уважно на нього подивився і посміхнувся, мовби на щось натякаючи, потім пригладив шевелюру рукою і зробив знак друзям — ходімо. Обличчя свідка скам’яніло, здулися жили, поповз неприємний піт. Але нічого не сталося. Хлопець із грішми пройшов повз нього слідом за друзями, лише біля самих дверей озирнувся.

— Ти ж нас не бачив. І не запам’ятав.

Свідок ледь помітно кивнув головою. Піт продовжував огидно котитися за виріз сорочки… Свідок підвівся, заплющив очі, і, чіпляючись за столи та стільці, пішов до виходу.

…На нічному небі не було хмар, місяць висів над кронами дерев поміж негустими зірками. Свідка били дрібні дрижаки. Він сидів на лаві в парку і тремтів. Частково від нічної вогкості, частково від внутрішнього напруження останніх днів. Зуби постукували, коли він нервово повторював ту саму фразу: «Цього не може бути, цього не може бути, цього не може…» Раптово яскраве світло освітило лаву. Якась машина безшумно підкотилася в темряві прямо по газону, і водій увімкнув фари. Потім вони згасли, залишилися горіти лише підфарники. Кольору машини не було видно, але голоси він почув виразно — кілька чоловічих і один зляканий жіночий. Почув звук дверей, що відчинялися, і в яскравому світлі на галявині перед машиною з’явилися троє чоловіків, один із яких майже волік по землі жінку у світлій сукні. Жінка плакала тихо і монотонно.

Певно, цей плач продовжувався вже кілька годин, і в неї більше не було сил голосити.

Тремтіння у Свідка зникло, змінилося байдужістю знання того, що зараз відбудеться, і свідком чого він стане цього разу. Тільки-но він хотів підвестися і піти, як дві руки на плечах прип’яли його до лави. Він спробував іще раз підхопитися, але знову безуспішно. Знайомий безбарвний голос озвався за його спиною.

— Ти повинен бачити все. Ти — свідок.

— Я не можу, я не можу… Цього не може бути, я не можу… Навіщо, чому я повинен на це дивитися?

— Я не знаю, чому. Це не моя справа. Я тільки маю простежити, щоб ти виконав до кінця своє призначення Свідка.

— Я не можу! За що?

— Я не знаю, за що. Це не моя справа.

— А я заплющу очі, не буду дивитися.

— Будеш.

Залізні пальці обхопили його голову, намертво її затисли і змусили відкрити міцно заплющені повіки. Спочатку розпливчасто, потім усе ясніше Свідок бачив, як трос покидьків знущалися з беззахисного тіла жінки, чув їхні брудні жарти і підле хихотіння…

Раптово, немов за командою, чоловіки залишили жінку і швидко сіли в машину. Ще раз спалахнули фари, засліпивши Свідка. І він не відчув, коли зникли безжалісні пальці, що стискали голову і тримали відкритими його очі. Усе здалося настільки нереальним, що Свідок знову завів свою нескінченну пісню: «Цього не може бути, цього не…» Але очі незабаром звикли до темряви, у світлі місяця він знову побачив тіло жінки, яке біліло на траві, і раптом усвідомив: «Це є, це є насправді… І буде продовжуватися, буде…»

У невеликому ювелірному магазині солідна літня пара з цікавістю розглядала дороге намисто. Продавець послужливо викладав на вітрину зразки ювелірного мистецтва.

— Але, любий, це занадто дорого, давай подивимося щось іще…

— Ні, ні, я хочу подарувати тобі саме це, не відмовляй мене, будь ласка.

У цей час інша жінка, молода, в капелюсі і темних окулярах нахилилася над вітриною, щоб краще розглянути виставлені там коштовності, потім дуже незграбно повернулася і сумочкою вибила з рук чоловіка коробочку з намистом.

— Ой, вибачте, вибачте… Яка ж я незграбна… Дозвольте. Я сама все підніму.

Що ви, я винувата. Я зараз усе виправлю…

Жінка опустилася на коліна, щоб підняти намисто і непомітно поміняла його на схоже. Коштовність вона опустила в кишеню.

— Ось ваше намисто. Яка зваба! Це подарунок вам? Вітаю, у вас чудовий чоловік. Ще раз вибачте.

Жінка досить швидко, але без помітного поспіху пішла до виходу. Опинившись на вулиці, вона попрямувала до найближчого перехрестя, аби перейти на інший бік вулиці і загубитися в юрбі, поки в магазині не виявили підміну. Але підлий світлофор завзято горів злим червоним оком, а бігти через вулицю було б великою помилкою. Вона нервово оглянулася. Поруч стояв високий чоловік із втомленим обличчям. Схоже, він не спав цієї ночі, а може і більше. Жінка прискіпливо оглянула незнайомця — ні, на бурлаку не схожий, мабуть, неприємності якісь. Або просто псих.

Свідок подивився на жінку в капелюшку, що явно нервувала. Він відчув на собі її оцінюючий погляд і раптом запитав:

— Ми знайомі?

Жінка тільки знизала плечима і знову втупилася у тривожне червоне світло. Чоловік у білій куртці раптом тихо попросив.

— Ви, будь ласка, запам’ятайте мене.

Жінка кинула ще один погляд на психа, явно нервуючи.

Велика вантажівка, викидаючи в небо клуби чорного диму, наближалася до перехрестя. Водій відчував, що ось-ось світлофор перемкнеться і тоді доведеться чекати.