Читати книгу - "Блокбастер"

– Борно! Ти ж казав, що Любо не…

– Я знаю, що я казав.

Голос був грубий, а тон холодний і відсторонений. Я не зважився піддатися думкам, які мене тоді пойняли.

А якщо Борна збрехав – і лише для того, щоб самому піти у ворожий табір, кинути виклик долі й годинами вештатися там серед них, ризикуючи, що його викриють? Мене нажахала та думка, і найбільше через те, що я знав: якби якимось чином він потрапив їм до рук, то його шматували б ножами аж доти, доки він не розповів би про всенькі наші позиції.

У Черкеза нарешті спрацювала запальничка. Борна повернувся до мене й трохи м’якше повторив:

– Я знаю, що я казав.

Черкез прикурив і зітхнув, випускаючи дим:

– Борно, ти не голодний?

Й далі дивлячись у вікно, той відповів:

– Я вчора вечеряв. Із ними.

Кабіну наповнив дим марихуани.

Ми заїхали на шкільне подвір’я. Цероваць стояв у дверях школи. Широко розставлені ноги, руками тримається за пасок – затулив собою весь вхід. Він нагадав мені матір. Коли я приходив додому, хоч і серед ночі, вона саме так стояла на балконі в сорочці й накинутому на плечі светрі. Побачивши нас, Церо пригладив вуса й пішов усередину. З полегшенням сів на лежак, відкрив банку шинки і почав чистити часник.

Коли ми зайшли, підняв голову й миттю прокинувся Швидкий.

– Навіть якби ви мені мали привести дівку, і то я вас так не чекав би!

Миттю скинув із себе ковдру й почав роззуватися. Церо глянув на нього краєм ока й наступної миті шпурнув зубок часнику в голову Швидкому. Той болісно зойкнув, але не зронив ні слова – чудово знав, через що командир розлютився. Церо порізав ножем шинку прямо в банці, кинув до рота шматок і проказав:

– Іще раз побачу когось без черевиків – різатиму пальці. І не треба буде відморожувати, як Аміджі.

Ми склали амуніцію на лежаки, а біля нас тим часом зібралися вже всі, хто був у кімнаті. Швидкий обійнявся з Черкезом, вони стали скакати й жартівливо гамселити один одного. Коли дур трохи минув, Церо відсунув консерву, націдив ракії у чарку, витер руки об штани й скривися:

– Любо мені повідомив, що бачив вас востаннє вчора по обіді. Каже, що від нього ви пішли близько третьої. До пагорба звідти кілометр. Ще година до Королеви лісу. Щоб усе роздивитися, вам треба було щонайбільше сорок п’ять хвилин. Спускатися ви не могли більше за півгодини. І де ж ви перебували ще дванадцять годин?

Черкез заходився божевільно витанцьовувати перед Церо, Швидкий, мов тільки цього й чекав, обхопив його за талію і вигнув мало не до підлоги, наче вони виконували танго. Втім, на обличчі Церо було написано, що він дуже стривожений і йому геть не до жартів. Усі бачили, що викрутаси Швидкого й Черкеза недоречні в цій ситуації. Нарешті Черкез відірвався від Швидкого й сів перед Церо.

– Оцей… – він указав великим пальцем за спину, тобто на Борну. – Так от, оцей – він ненормальний.

Хлопці підсунулися ближче, мов діти, які слухають перед сном щось із неймовірних селянських переказів від якоїсь сивої бабусі. Черкез вів далі:

– Цей тип саморуч, наодинці, прикінчив не менше сотні спеців, зруйнував їхній табір і знищив цілий автопарк.

Запала мовчанка. Ніхто не міг збагнути, чи Черкез клеїть дурня і дурнем хоче зробити командира, чи розповідає про те, що насправді сталося минулої ночі. Сумніви підсилювалися тим, що, з одного боку, ніхто не наважився б розповідати небилиці в такій ситуації, але, з іншого боку – ще неймовірнішим здавалося те, що казав Черкез. Роту спецпризначенців, як свідчила практика, могло вбити хіба що стихійне лихо. Скажімо, землетрус, від якого під їхніми ногами розійшлася б земля, і вони всі разом провалилися б у ту яму. А один Борна… Неможливо.

Цероваць відсьорбнув півчарки й поморщився.

– Але й гидка ж ця Аміджина смага. Наче старі леза ковтаєш.

– Замість того щоб ми передали йому, то він передав нам? – здивувався я.

– Та яке передав, – Церо примружив одне око, вдихаючи аромат ракії з чарки. – Сам приніс. Сидить у нижній спалці, розпатякує про свої пригоди з медсестрами.

Аміджу щойно прооперували, але він, маючи просту й інфантильну вдачу, мабуть, пригрозив, що кине гранату й рознесе весь шпиталь, якщо його хоч на день не відпустять до своїх у частину.

Церо допив ракію й провів долонею по вусах.

– Бридота, а не ракія. Тільки зіпсували добру сливу. Але хай з ним, з Аміджею. Борно!

Борна був погідний, як пластиковий святий. Дивився на Церо поглядом, сповненим спокою.

– Командире.

– Борно, ти був старшим. Я нарешті почую, де ви були зайвих дванадцять годин?

Черкез знову почав дуріти, вихиляючись усім тілом.

– Церо, я ж тобі кажу, бро, він пішов у табір…

– Черкезе!

Цероваць рідко кричав, але коли таке ставалося, то чутно було на кілометр довкола. Він глянув на нас трьох з-під лоба. Борна підійшов до стола, сів навпроти командира й почав:

– Інформація була правдива. За селом розташувався взвод їхніх командос. Ми спустилися в село – воно справді покинуте, як ви й казали. Засіли в крайній хаті – там з даху добре було видно, що робиться.

– Гаразд, Борно, – заспокоювався Цероваць. – Навіщо ви спускалися в село? Чому не спостерігали з пагорба?

– Ми помітили, що там не тільки вони. Там снувало ще чимало війська, і я подумав, що краще буде зійти і зблизька оцінити ситуацію.

– Ти подумав? Борно, у тебе не було достатньо даних, щоб думати! Ти мав просто виконати те, що тобі наказано!

– Це правда, що не було достатньо даних. Через те й спустився у село.

Цероваць зиркнув на нього. Борна смиренно оповідав далі:

– З даху я побачив, що до них приєднався ще взвод спеців.

Цероваць завмер, не донісши до рота шматок хліба:

– До взводу приєднався ще один?

– Точно. Я не знав, які на це мали бути причини, тому пішов до них у табір.

Уся кімната перетворилася на вухо. Церо поклав у рота скоринку, не зводячи з Борни погляду примружених очей. Той доповідав далі:

– Зайшов легко. Тамтешні думали, що я з нових, нові вважали, що з місцевих. Я підсів до них, перші кілька годин згаяв за грою в карти й ракією. Дізнався, що вони планують висуватися до лісопилки,