Читати книгу - "Green Card"

Ніхто не горланить. Люди напружено вслухаються. Більшість виходять, та де там, вибігають, притискаючи конверти до грудей, швиденько зникають на сходах. Двійко вийшли без нічого, не дивлячись навколо, чвалають геть.

– Денис Раш!

Ноги тремтять мілкою дріжжю, під пахвами й по спині потекли липкі струмочки. Зайшов.

– Результати медосмотра. Запечатанный конверт для интервью в посольстве. Там скажут куда. До свиданья.

– То я можу йти?

– Да.

– І все нормально з медоглядом?

– Да, да. Можете спокойно идти на интервью.

– Дякую. До побачення…

Не пам’ятаю, як дістався метро, їхав на «Видубичі». Оклигав лише в автобусі. «Ікарус» смикнув, засмерділо гальмами – рушили. За Козином я відключився.

Темрява. Паніка. Проїхав зупинку! За якусь мить облився холодним потом. Ледве видобув телефон.

Фух! До села мінімум година. Швидко набираю номер.

– Алло, ма.

– Чого не дзвониш, ми тут усі з ума сходимо!

– Все гаразд, ма, я пройшов. Їду.

– Слава Богу! Ждем.

Телефон бликнув і погас. Лишився останній крок. Інтерв’ю. Меньше місяця, і я точно дізнаюсь – так чи ні. Страшно. Але це буде не зараз. Не зараз.

Лишалась дрібничка – куди їхати й де жити в Штатах. Повзаючи по різних форумах, виявив – обов’язково спитають – до кого їду, де планую зупинитись на перший час. І про що тільки думав, вбухуючи такі гроші в медогляд? Думки не давали спокійно жити.

Та рішення прийшло несподівано. Сиджу якось, кисну, по сайтах брожу.

– Денис!

Бабуся. Чого там треба? Я ж усе зробив.

– Денисе, іди сюди.

На лавці біля криниці сидить бабуся і якийсь дід.

– Оце мій онук.

– Добрий день.

– Добрий день. В Америку зібрався?

– Ну да.

– Що думаєш там робить?

– Не знаю, треба подивитись. Хто зна, що воно буде, все одно не знаю, куди їхать, так що…

– Мені оце Соня все розказала. Я з бабою і дітьми п’ять год, як до Сакраменто перебрався. Якщо хочеш, ми запрошення зробимо, поживеш у нас, обдивишся, а там видно буде.

– Я даже не знаю, як…

– Канєшно зробіть – що ж він сам буде робить.

– Буду дуже вдячний.

– Ми з твоїми давно дружимо. Ніколи не забуду, як Соня виступала на правлінні перед тим, ну… І як з Василем передачі носили… Та ну його. Як згадаєш…

– Хай воно сказиться, не згадуй, Ваню.

– Харашо тоді, піду. Ось тут на бомажці телефон, і ще щось син написав – якась пошта. Получите запрошення, обізатєльно подзвоніть. Ми з Марією ще погостюємо.

– Добре, Ваня, спасіба тобі.

– Дякую вам.

– Та що там. Дзвоніть.

Дідуган встав. Одного зросту зі мною, сухий, в простенькій тенісці й легких штанях. Потиск такий, що пєястук хруснув. Стареньке авто рикнуло на шляху, вибираючись із вузенької вулички.

– Це хто такий, ба?

– Іван Антоненко. Робила з ним на вівчарні. Помниш, він колись приходив.

– Хто його зна.

– Він штунда[5]. І мати його така. А в Совєцькому Союзі знаєш, як було? Ще й люди, як собаки, одно на сміх піднімають та всякі штуки докладають. А я з ним, і дід також, всігда по-харошому. Даже як посадили, то і в тюрму їздили, провідували.

– Він що, сидів?

– На п’ять год, падлюки, посадили.

– За що?

– Бо штунда. На собранія не ходить, діти галстуки не носять. І все таке.

– А вам же нічого не було?

– Еге, не було. Тягали без кінця, як не до парторга, то до голови. Даже в райком визивали.

– А ви?

– Все одно їздили. І як вийшов, ніхто не хотів на роботи брать, а я взяла до себе помошніком.

– Ти бач, як воно.

– Оце прошлу середу встрілися на базарі. Слово за слово, та й розказую про твої діла. Присіли коло магазіна. Іван сам розпитав і каже – поможу, хай гад сичить. Оце таке. Може, я й неправильно зробила, що полізла і зразу тобі нічого не сказала, але…

– Ти що, ба! Мене це мурижить із самого медогляду. І тут усе рішилось!..

– Ох, ну й харашо, а то я запереживала.

Оце бабуся дає, поки морочився, вирішила всі проблеми, та ще й вибачається. Тепер останній удар.

Вітер гуляв переходом. Папірці, шмаття целофану ворушились й ганялись за ногами. Жалюзі на вітринах магазинчиків рясніли графіті. Ні душі. Надто рано. «Берестейська» ще спить. Згадую карту. Тут наліво. Йду хвилин п’ятнадцять. Де ж воно? Кручу головою. Зелений дерев’яний паркан, купи каміння й цегли, мертво стримить кран – якесь будівництво. Повертаю – зоряно-смугастий прапор.

Похмурі міліціонери в чорній формі, залізна кована огорожа навколо білої будівлі. Довга зміюка черги. Прилаштовуюсь у хвості. Повільно тупцяємо вузенькою хвірточкою повз будку з міліціонером. Відкриті паспорти тремтять у спітнілих долонях. Просуваюся все далі й далі.

– С какой целью?

– Отримання грин-карти.

– Предъявите загранпаспорт.

– Ось.

– Проходите.

Кров бурхнула в скроні. В голові гатили швиденькі молоточки. Я на українській землі в США? Чи на американській в Україні? Пругкий вітерець холодить спітнілу спину. Люди тупцяли на місці, стиха перемовляючись, поглядали на масивні двері. Стою і я.

Враз на сходинці з’явився хлопчина у світлій сорочці.

– Собеседование на грин-кард с 8 до 9, подойдите, пожалуйста.

За якусь мить потяглись люди. Це ж і мені треба!

Тяжко продираюсь крізь натовп, бурмочу «пробачте», «дозвольте». Наступаю на ноги. Добираюсь.

– Приглашение на собеседование и паспорт, пожалуйста!

– Ось.

– Проходите в помещение.

На паспорті наклеєний штрих-код, з кишень викладені всі речі. Це ще не посольство. Дебелі дядьки уважно оглядають нехитрі пожитки. Металошукач, рентген, як в аеропорті, – лоб мокрий. Мобільник і ключі відправились до камери схову. Виходжу. Вузенька вуличка до великої будівлі.

Вхід. За конторкою прилизаний гостроносий чоловічок. Знову перевірка. Йду далі, але вже з номером.

Зал очікування, купа стільців, тлумисько людей. Навпроти – рядок віконець із товстим склом. Над ними екранчик. На якому твій номер загориться, туди й біжи.

Сиджу як на сковороді. Народ сновигає, наче заведений – спалах, цифри, побігли.

Десять хвилин, двадцять. Пальці тремтять. Прозора тека в масних відбитках. Роздивляюсь. Ось статечний чоловік понуро відхилився, згріб папери й швидко рушив до виходу. Поряд дріботіла невисока пишна жінка, щось питала, намагалась заглянути в лице.