Читати книгу - "Моє сторіччя"

хлопцям у трипланах. У повітряних боях усе відбувалося принаймні по-лицарськи. Приємно було бачити неймовірну хоробрість пілотів, коли один-єдиний літак, з’явившись із сонячного боку, вишукував собі супротивника у ворожій шерензі. Яким був тоді девіз ескадрильї Ріхтгофена? А, згадав: «Залізні, але божевільні!» І ніхто з них не зрадив цьому девізові. Вони були відчайдушні, але чесні. До речі, мій любий Ремарку, «Червоний бомбардувальник» — дуже корисна книга, навіть попри те, що шановний барон ближче до кінця своїх надзвичайно жвавих спогадів змушений визнати, що найпізніше в кінці шістнадцятого року про свіжу та радісну війну вже не йшлося. Внизу — лише болото і вирви з-під бомб. Усе раптом стало серйозно й затято. Та він усе ж залишався сміливим — аж поки і його не зняли з неба. На землі така позиція теж себе виправдовувала. Ясна річ, матеріальна перевага була не на нашому боці. Непереможні у битві! — так це називалося. А за спиною в нас розгоралася революція. Але якщо я почну пригадувати всі свої поранення, щонайменше чотирнадцять: п’ять — із гвинтівок, два — від осколків гранати, одне — шрапнель, чотири — на рахунку ручних гранат, а ще два — від усіляких інших осколків, — разом із прострілами навиліт близько двадцяти шрамів, — усе це разом переконує мене, що воно того таки було варте!

Ці підрахунки він завершив гучним сміхом, схожим водночас на сміх і старця, і юнака. Ремарк, який сидів заглиблений у свої думки, відповів:

— З цим я не збираюся конкурувати. У мене влучили лише раз. І мені цього вистачило. Ні, геройськими вчинками я похвалитися теж не можу. Потім я працював уже тільки в лазареті. Там я побачив і почув більш ніж достатньо. З вашою прикрасою на шиї під назвою «За відвагу» я теж конкурувати не можу. Але нас таки перемогли. В усіх сенсах цього слова. А вам і таким, як ви, просто бракує сміливості визнати поразку. І цієї сміливості немає, здається, й досі.

Цим було все сказано? Ні. Юнґер підрахував жертв епідемії грипу, яка лютувала в останні роки війни в обох ворожих таборах:

— Близько двадцяти мільйонів померлих від грипу, майже стільки ж загинуло на полі бою, — але солдати принаймні знали, за що гинуть!

Ремарк запитав дуже тихо:

— Боже мій, то за що ж?

Я несміливо поклала на стіл знамениті романи обох авторів і попросила автографи. Юнґер підписав мені книгу словами: «Для нашої мужньої панночки», а Ремарк залишив зізнання: «Як солдати перетворювалися на вбивць».

Тепер і справді було сказано все. Вони допили вино. Майже одночасно — Ремарк трохи раніше — підвелися зі своїх місць, уклонилися, але руки один одному не подали; обидва при цьому поцілували мені руку та попросили не супроводжувати їх на перон, тим більше, що в них лише невеликі валізки. Через п’ять років Ремарк помер, а Юнґер, здається, вирішив прожити наше століття до самого кінця.

1919

Усі вони — переможці, усі виграли війну. Й усі — завдяки банку. Гляньте, приміром, на он того: він заробив мільйони на фарші для котлет «Братолін». Та насправді то була якась січка — кукурудза, горох і бруква. У ковбасу цю масу теж клали. А тепер усі ці виробники псевдоковбаси кричать: «Ми були другим фронтом у тилу!» — не те що ті, які випустили замало гранат, чи жінки, які завдавали чоловікам підступних ударів іззаду… як ножем у спину… А мій чоловік, до речі, якого вони вже в самому кінці забрали в штурмовики, повернувся калікою, а обидвох дівчаток, і так хворобливих, забрав грип. І Еріх, мій єдиний брат… Він був моряком, пережив усі ці Доґґер-банки та Скаґерраки, усе пережив, та вже в Берліні, у Республіці, куди він, разом зі своїм батальйоном, прибув із Кіля, його таки вбили — на барикадах. Мир, кажете? Я можу з цього тільки посміятися. Який там мир! Усюди досі стріляють. І досі їдять брукву. Бруква у хлібі, у фрикадельках. Я навіть пляцки пекла з брукви. Додала букових горішків і спекла, бо була неділя і мали прийти гості. А тут бачу — в газеті пишуть про тих, хто продавав нам за дурні гроші ароматизовану крейду як приправу до м’яса, — і вони торочать про ніж у спину і все таке. Ну ні! Їх усіх треба пристрелити або повішати на ліхтарі, щоб більше не продавали жодних підробок. Про яку зраду вони говорять? Ми просто вже не хочемо ні кайзера, ні брукви. Але й безкінечної революції теж не хочемо, і ніякого ножа — ні в спину, ні в груди. І хліб знову має бути таким як треба. І не якийсь там «Фрукс», а справжнє варення. І нормальні курячі яйця, а не «Аєроль», де один крохмаль усередині. І ніякої м’ясної маси для гуляшу, а справжній кусень нормальної свині. От і все, тільки цього ми й хочемо. Бо вже ж нарешті мир. Тому я у нас, у Пренцлау, виступала за Республіку, виступала від жіночої ради, від імені жінок із комітету постачання; ми склали петицію, її надрукували, і тепер вона висить на всіх афішних тумбах. «Німецька домогосподарко! — кричала я зі сходів перед ратушею. — Кінець брехні про тих, хто заробив на цій війні! Ніяких ножів у спину! Хіба ми не воювали всі ці роки на домашньому фронті, у тилу? Тут усе почалося ще в листопаді п’ятнадцятого: зник маргарин, зате брукви ставало більше. І що далі, то все гірше. Ні! Молока не було ніде, а тільки молочні таблетки «Доктор Карос». А потім почався грип і, як писали газети, «зібрав