Читати книгу - "Чорна акула в червоній воді"

— Заходь, — сказала вона, — у мене нікого.

Милчині батьки працюють в Індії. У неї всі стіни завішені якимись дурницями: дерев’яні шестирукі чорти, є навіть кілька кинджалів. Милка майже завжди ночує у своєї бабусі, а уроки готує тут. Бабуся живе за два квартали звідси.

— Я зараз одягнуся, — вона увійшла до спальні і ляснула дверима.

Я зазирнув у щілину. Таке відчуття, що двері вона спеціально не прикрила. Натягнула сукню. Кілька разів повернулася перед дзеркалом у фас і в профіль. Потім вовтузилася з колготами хвилин десять — вивертала, роздивлялася на світло.

— Піддивляєшся, жук?

Чесно кажучи, у мене пересохло в роті, але я сказав байдуже:

— Мені не подобаються жінки, що виставляють напоказ свої тілеса.

— Ах, ось як! — в Милчиному голосі з’явилися металеві нотки, вона взяла мене за рукав і потягла на кухню.

На підвіконні лежав бінокль — справжній чорний морський бінокль.

— За пустирем, друге вікно справа, п’ятий поверх. Там живе Аліса.

У будинку за пустирем вікна завішували лише до другого поверху — адже за вікном пустир.

В кіно ми так і не потрапили. Годині о дев'ятій зателефонувала Милчина бабуся і Милці довелося піти. Я відняв у неї ключ і бінокль. Тому що вирішив — ніхто, крім мене, не буде дивитися на вікна за пустирем. Висмикнув обценьками два цвяхи з підлоги, підняв дошку і сховав бінокль там. Це буде мій тайник.

26.06.75 р.

Учора ввечері Алісині вікна були темними. Я чув, як вчителька англійської — вузькоока Софія на прізвисько «Азіатка» — говорила, нібито Аліса повезла доньку до своєї матері на літо. Алісину доньку звати Марією. Я бачив її. Вона зовсім крихітна і ходить по кімнаті, тримаючись за стіну.

Милці я збрехав, що бінокль загубив, і тепер іноді приходжу і дивлюся, коли її немає вдома.

19.08.75 р.

Сьогодні, нарешті, у вікнах світло. Але Милка, як на лихо, була вдома. Вона зателефонувала бабусі, що залишається ночувати в своїй квартирі. І ми спали в одній постелі. Правда, вона не знімала колготи — про всяк випадок.

— Подобається? — спитала, піднімаючись на лікті. У неї розкішний бюст. Як у дорослої.

— Не зовсім.

— А з Алісою не матимеш і такого.

— Подивимося. Якби ми тільки залишилися з нею наодинці, що-небудь придумав би, — звісно, це було лише дурне нахваляння, і я нічого такого не мав на думці. Милка мовчала, мабуть, цілу годину, я трохи не заснув. А потім сказала:

— Запросто. Хочеш, прослідкуємо за нею, коли вона заходитиме в ліфт? Ти увійдеш слідом, а я вимкну рубильника. Коли на тому тижні зламався ліфт в Алісиному під'зді, Петрова з 8-«Б» сиділа в ньому цілу годину, поки не приїхали ліфтери. Зробимо вигляд, що ідемо до неї. Підстережемо Алісу, ти зайдеш, а я залишусь. Години тобі вистачить?

Я був би закінченим віслюком, якби не помітив її єхидного погляду. Але просто віслюком був напевне — бо не міг поступитися цій дурепі.

2.09.75 р.

Це трапилося. Ми стояли в металевому ящику півтора на півтора. Ліфт зупинився між поверхами. На сходах було дуже тихо. Вона посміхнулася і сказала:

— Не щастить.

Я стояв і ковтав слину. Вона була нижчою за мене на цілу голову.

Побачивши, мабуть, щось дивне в моєму погляді, замовкла. Я зробив крок до неї. Вона відступила до стіни, притиснувши до грудей портфеля. Наче щит. Мабуть, я здіймався над нею, як каланча. Відчув, як застукотіло в скронях, стало важко дихати. Як зникає все навколо. Вона впустила портфеля. І, здається, цей переляк підштовхнув мене — я взяв її за руку. Рука була м'яка і тепла, як чорний кіт на підвіконні у спекотний день. Ліфт поїхав. Коли я вийшов, то думав, що пройшла вже ціла година. Позирнув на годинник — трохи більше п'яти хвилин. Милка, що чекала біля під'їзду, з дивною усмішкою позирнула на мене і промовчала.

Весь наступний день я чекав виклику до директора. Але, схоже, Аліса нікому нічого не сказала.

Останнім був урок фізики. Аліса роздавала зошити. В моєму лежав акуратний листок паперу. Каліграфічним почерком було написано: «Я знаю, хто написав ті дві записки. Хочу поговорити з тобою. Буду чекати через півгодини після закінчення уроків у кабінеті фізики».

… У школі було порожньо і тихо. Я зупинився в дверях. Ряди амперметрів і фізичних маятників застигли, наче боввани,