Читати книгу - "Долина Чотирьох Хрестів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Між іншим, ще не доведено, що хроноскоп правильно розкрив історію з цією людиною, — каже Берьозкін, маючи на увазі загиблого в поварні, і дивиться то на штурмана, то на пілота.
Штурман і пілот протестують, а Берьозкіна охоплює приступ самобичування: вперто схиливши велику важку голову, він нудно перелічує і справжні, і вигадані недоліки хроноскопа. Мене це дратує, але потім я починаю розуміти: Берьозкін втомився. Я теж втомився. Вже кілька місяців ми йдемо слідами експедиції Жильцова, шукаємо, порівнюємо, думки про експедицію не залишають нас ні вдень ні вночі. І ось тепер, коли ми близькі до мети, настала викликана перевтомою реакція. Треба було б розвіятись, поговорити про щось інше або поблукати в горах з рушницею, але говорити про стороннє не хочеться, а блукати в горах — значить, блукати там, де сорок років тому пройшли учасники полярної експедиції Жильцова…
Я вийшов з палатки. Вітер дужчав, сніжна крупа сікла обличчя. Тополі натужно гули, вершини їх пружно гнулися до землі, а кожний листочок рвався вгору, намагався злетіти, але це вдавалося тільки небагатьом, та й ті падали недалеко — або в річку, або на сухі розсипи щебеню… А мені раптом захотілося знайти місце, де Зальцман заховав якийсь зошит. Знахідки в поварні на деякий час відвернули нашу увагу від Зальцмана, але тепер мої думки знову повернулися до нього. Чому він так дивно поводився? Адже частину експедиційних матеріалів свідомо залишили в поварні. Навіщо він ховав зошит?.. Я перебрався через річку до поварні, став обличчям на північний захід і, рахуючи кроки, вперто пішов назустріч вітру. Перебрівши річку, я заглибився в леваду, і, коли кількість кроків наблизилася до ста сорока, підійшов до старого зваленого дерева. Стовбур величезної тополі ще зберігся — на півночі дерева гниють повільно, — і я зупинився якраз там, де Зальцман ховав зошит… Потім пішов по лопату.
У палатці йшла розмова про Землю Саннікова. Поки мене не було, штурман, — молодий хлопець, який недавно працює на півночі, — висловив припущення, що експедиції Жильцова все-таки пощастило знайти Землю Саннікова. Штурманові дуже хотілося, щоб так було, і тому здавалося, що так могло бути. Берьозкін і пілот кепкували з нього, але штурман не здавався.
— Ех ви! — зневажливо сказав він, коли я підійшов до палатки. — Жильцов майже півстоліття тому жив — і то вірив у людей, у їхню чесність, а ви… — штурман махнув рукою і одвернувся.
— Запитай Вербиніна, якщо нам не віриш, — кивнув на мене ображений Берьозкін. — Якби Земля Саннікова існувала, її давно б знайшли. Весь той район і криголами зборознили, і літаки облітали. Її ж спеціально розшукували.
— Значить, брехали і Санніков, і всі інші?
— Помилилися люди, — сказав пілот. — 3 ким цього не буває, особливо в Арктиці.
Штурман з надією глянув на мене.
— Я теж вірю всім, хто бачив Землю Саннікова, — підтримав я штурмана. — І самому Саннікову, і евенку Джергелі, і Толлю. Жильцов казав правду — то були люди, які писали тільки про те, що бачили. Подумайте самі — навіщо Санніков брехав би? Щоб заслужити царської ласки?.. Ні, він не розраховував на неї, бо й не подумав сповістити Петербург про свої відкриття, як зробив це, наприклад, купець Іван Ляхов: сама Катерина Друга назвала його іменем два острови — Великий і Малий Ляховський — і надала заповзятливому купцеві монопольне право на добування мамонтової кості!.. Або візьміть евенка Джергелі. Його бажання побувати на Землі Саннікова було дуже великим якось він навіть сказав Толлю, що готовий віддати життя за право хоч один раз ступити на цю землю!.. Ні, такі люди не могли кривити душею!
— Патетично, але непереконливо, — заперечив Берьозкін. — Не можна ж побачити те, що не існує…
— Марево, — сказав пілот.
— Ні, не марево, — не погодився я. — Земля Саннікова існувала, а якщо не існувала, то все-таки… все-таки її могли бачити…
Пілот пирхнув, і навіть штурман, мій союзник, посміхнувся.
— Коротко кажучи, існує дві гіпотези щодо загадкової історії Землі Саннікова. Пам’ятаєте, в щоденнику Жильцова згадується острів Васильєвський?
— Пам’ятаю, — ствердив пілот.
— Ви вірите, що Жильцов бачив цей острів?
— Звичайно!
— А тимчасом нема такого острова на білому світі.
— Як так?
— Дуже просто. Нема, та й годі. Перевірте по картах, якщо хочете.
— Не міг же Жильцов збрехати!
— А Санніков міг? — вставив торжествуюче штурман.
— Острів Васильєвський бачили і якут Михайло Ляхов, і учасники Російської гідрографічної експедиції на «Таймирі» і «Вайгачі», і Жильцов із своїми супутниками… А в 1936 році радянське судно «Хронометр», діставши завдання ще раз дослідити острів, не знайшло його… Острів розтанув. На його місці виявилася банка глибиною всього два з половиною метри. А зовсім недавно, уже в сорокових роках, так самісінько зник острів Семьоновський…
— Розтанув, — недовірливо повторив пілот.
— А ви забули, що він складався з льоду і глинисто-піщаних відкладів?.. В Арктиці зараз теплішає, льоди тануть і… острови зникають. Перша гіпотеза твердить, що Земля Саннікова існувала, але розтанула. І аналіз морських грунтів на північ від Новосибірських островів нібито підтверджує це.
— А друга гіпотеза? — запитав штурман.
— Друга гіпотеза пояснює все по-іншому. Понад десять років тому в
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Долина Чотирьох Хрестів», після закриття браузера.