Читати книгу - "Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Привівши гостей у спальні, керуючий довго ще порався, підгортаючи ковдри, підсовуючи подушечки. Та міцний і довгий сон уже знеміг «білих велетнів». Вони дихали і сопіли так голосно, що дрижали шибки, тремтіли рослини по кутках, і ліжка тріщали під їхніми не по-марсіанському могутніми тілами.
Лось розплющив очі. Синювате штучне світло лилось із стелі. Лежати було тепло й приємно. «Що сталося? Де я лежу?» Але так і не збагнув, — з насолодою знову заплющив очі.
Пропливли якісь променисті плями — наче вода грала крізь блакитне листя. Передчуття дивовижної радості, сподіванка, що ось-ось із цих сяючих плям щось має ввійти у його сон, сповнювало його чудовною тривогою.
Крізь дрімоту, всміхаючись, він супив брови, — силкувався проникнути за цю тонку пелену легких сонячних плям. Але ще глибший сон прикрив його хмарою.
* * *Лось сів на постелі. Так сидів деякий час, похиливши голову. Підвівся, відсмикнув штору. За вузьким вікном горіли крижаним світлом величезні зірки, незнайоме їхнє креслення було дивне й дике.
— Так, так, так, — мовив Лось, — я не на Землі. Крижана пустеля, безмежний простір. Я — в новому світі. Звісно: я ж мертвий. Життя лишилося там…
Він уп’явся нігтями в груди там, де серце.
— Це не життя, не смерть. Живий мозок, живе тіло. Але життя лишилося там…
Він сам не міг збагнути, чому другу ніч його так нестерпно мучить туга за Землею, за самим собою, тим, який жив там, за зірками. Ніби обірвалася жива нитка і душа його задихається в крижаній чорній порожнечі. Він знову повалився на подушки.
* * *— Хто тут?
Лось підхопився. У вікно бив промінь вранішнього світла. Маленька солом’яна кімната була сліпучо-чиста. Шуміло листя, свистіли птахи за вікном. Лось провів рукою по очах, глибоко зітхнув.
У двері знову легенько постукали. Лось розчинив двері — за ними стояв смугастий товстун, притримуючи обома руками на животі оберемок блакитних, вкритих росою квітів.
— Аіу утара Аеліта, — прошепотів він, подаючи квіти.
ТУМАННА КУЛЬКАВранці за сніданком Гусєв сказав:
— Мстиславе Сергійовичу, це не діло виходить. Летіти дідько його знає як далеко, і на тобі — сиди у глушині. У ваннах прохолоджуватися — заради цього й летіти не варто було. У місто ж нас не пустили, — бородань той, пам’ятаєте, як насупився. Ой Мстиславе Сергійовичу, остерігайтеся його. Поки що нас поять, годують, а далі?
— А ви не поспішайте, Олексію Івановичу, — мовив Лось, поглядаючи на блакитні квіти, які пахли гіркувато і солодко, — поживемо, роздивимося, побачать, що ми не становимо ніякої небезпеки, пустять і в місто.
— Не знаю, як ви, Мстиславе Сергійовичу, а я сюди не байдики бити приїхав.
— Що ж, по-вашому, ми повинні зробити?
— Дивно од вас таке чути, Мстиславе Сергійовичу! Чи, бува, не нанюхалися ви чогось солодкого?
— Сваритися кортить?
— Ні, не сваритися. А сидіти квіти нюхати — цього і в нас на Землі скільки душа забажає. А я думаю — якщо ми перші люди, що тут опинилися, то Марс тепер наш, радянський. Це діло треба закріпити.
— Дивак ви, Олексію Івановичу.
— А от побачимо, хто з нас дивак. — Гусєв смикнув ремінь, повів плечима, очі його хитро примружилися. — Це діло важке, я сам розумію: нас тільки двоє. А от треба, щоб вони видали нам папір про бажання вступити до складу Російської Федеративної Республіки. Так просто цей папір нам не дадуть, звісно, та ви самі бачили: на Марсі у них не все гаразд. Око в мене щодо цього пильне.
— Революцію хочете зробити, чи що?
— Як сказати, Мстиславе Сергійовичу, там побачимо. З чим ми в Петроград вернемося? Може, павука сушеного привеземо? Ні, вернутись і показати: будь ласка — приєднання до Ресефесер планети Марс. Отоді в Європі дибки стануть. Тільки золота тут, самі бачите, кораблями вози. Отак, Мстиславе Сергійовичу.
Лось задумливо поглядав на нього: не можна було зрозуміти, жартує Гусєв чи каже серйозно: хитрі простакуваті оченята його всміхались, але десь ховалася в них якась шаленість.
Лось похитував головою і, торкаючись прозорих воскових блакитних пелюстків великих квітів, задумливо мовив:
— Мені не спадало на думку — чого я лечу на Марс. Лечу, щоб прилетіти. Був час, коли конквістадори споряджали корабель і пливли шукати нові землі. З-за моря показувався незнаний берег, корабель входив у гирло річки, капітан знімав крислатого капелюха і називав землю своїм іменем. Потім він грабував береги. Так, мабуть, ваша правда: пристати до берега ще не все, — треба завантажити корабель скарбами. Нам ще належить заглянути у новий світ — які скарби! Мудрість, мудрість — ось що, Олексію Івановичу, треба вивезти нашим кораблем.
— Важко буде нам з вами порозумітися, Мстиславе Сергійовичу. Нелегка ви людина.
Лось засміявся.
— Ні, я важкий тільки самому собі, домовимося, любий друже.
У двері щось зашкряботіло. Аж присідаючи від страху і шаноби, ввійшов керуючий і на мигах попросив іти за ним. Лось швидко, підвівся, провів долонею по білому волоссю. Гусєв рішуче підкрутив вуса сторчма. Гості пройшли по коридорах і сходинках у віддалену частину будинку.
Керуючий постукав у низенькі двері.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна», після закриття браузера.