Читати книгу - "Провина"

Влад — як був, з рушником, що звисав із голови, з патьоками води на весільній сорочці — обернувся і подивився в ясні блакитні очі свого друга.

— Може людина раз у житті напитися без того, щоб її звинуватили в усіх гріхах?

— Людина — може, ти — ні.

— Я вже й не людина для вас?

— Слухай, припини руки заламувати. Коли я зайшов до твого дому, ти виглядав…

— Препаскудно.

— Не перебивай. Ти виглядав препаскудно. Цікаво, як ти з підвалу тими східцями видряпався: рачки чи як?.. Ти диви, вгадав.

— Пункт другий?

— Я ще з першим не розібрався.

— Валяй, розбирайся і не дуже переймайся, якщо з кимось поруч трапиться невеличкий екзітус лєталіс.[4] Його проблеми.

— Смішно.

— Дуже смішно. Ось тільки закінчу прочищати собі мізки, одразу почну сміятися.

— Чекаю — не дочекаюся.

Влад завмер із рушником у руках.

— Здається, таксист вивантажив посуд… я брав напрокат… вивантажив просто на дорогу та й поїхав.

— Ніякого посуду я на дорозі не бачив. А багато його було?

— На п’ятдесят осіб. Три коробки.

— Не турбуйся так, може, хто вкрав.

Влад кинув рушник і присів на край ванни. Було холодно, як буває тільки в спекотний літній день.

— Добре, пане викладачу, добивайте.

— А як щодо різних трафунків зі смертельним кінцем?

— Не дочекаєшся.

— Сам напросився. Знаєш, Владе, хто мені у п’ятницю подзвонив?

— Мені теж багато хто у п’ятницю телефонував, але ж я не біжу і не піднімаю нікого в неділю вдосвіта, бо мені, бачте, телефонували аж у п’ятницю…

— Дванадцята година, яке удосвіта!

— До речі, учора ти мав бути в мене на весіллі.

— Я мав чергування. На ставку викладача коледжа сьогодні далеко не заїдеш. Я навіть додому ще не заходив, одразу примчав до тебе. Але ти мене не перебивай. Вгадай, на яку букву починається ім’я?

— Що?

— Мала моя надивиться теле-шоу-вікторин, а потім до мене так сікається. Угадай, каже, тату, букву, на яку починається моя оцінка з алгебри…

— А не подався б ти… на ці букви?

— Не дочекаєшся.

— Можна, я прийму душ, а потім ми побавимось у загадки і відгадки? Гукнеш сюди свою малу, вона в тебе спец із…

— Пам’ятаєш Зоряну Короленко? Зірку?

Десь далеко-далеко зашурхотів червоногарячий шовк. А по ньому покотились агатово-чорні маслини. Шовк і маслини. І жінка, яка любила ці дві речі понад усе.

— Олежику… ти про що?

Назустріч — по-дитячому наївні очі. І наївне запитання:

— Пам’ятаєш?

Страшно захотілося ще раз засунути голову у воду, краще — в крижану, але підозрював, що й це не врятує. Учорашній день так нахабно і недобре тривав у сьогоднішньому. Хоча… все почалося ще в п’ятницю.

А якщо серйозно — багато років тому.

— У п’ятницю ввечері, близько одинадцятої Зоряна подзвонила мені і сказала, що ти… латини не вистачить, щоб повторити все те, що вона казала. І голос її мені не сподобався…

— Я не розумію, чому вона раптом тобі подзвонила?

— Зовсім не раптом. Ми часто телефонуємо одне одному. Хіба я тобі не казав?

Влад потер око.

— Ні, ти мені не казав. І часто ви… про мене говорите?

— Днями й ночами. Не маємо про що говорити, тільки про тебе. Ти в нас дуже популярний, півміста тільки про тебе й говорить, а друга половина розвісила вуха і слухає, хіба ти не знав?

— Так, я пішов у душ. Прошу зачинити двері з другого боку.

— Ти не хочеш запитати, що її так знервувало?

— Відчуваю, що ти мені зараз це скажеш.

— Я не знаю. Думав у тебе спитати ще тоді, у п’ятницю ввечері, але не міг тебе розшукати.

— Може, я був у підвалі, туди неможливо додзвонитися…

— Ти не зрозумів. Я приходив сюди, тебе не було, у Людмили-теж.

— Стільки зусиль, щоб мене розшукати…

— Владе, вона полетіла до своїх родичів у Владивосток. Сказала, що назавжди. Я думав, ти захочеш попрощатися.

Маслини і шовк. Сонце і ніч. І не дочекатися відповідей.

— Я помилився?..

Влад опустився на підлогу і притулився щокою до кахлів. Студених кахлів.

Обсмалило холодом до кісток.

— Владе, ти її направду… любив?

— Пункт тринадцятий і останній?

— Вибач.

Біда замахала хвостом. Обожнювала запитання під номером тринадцять. Слиною захлиналася від радощів.

Колись, у сиву давнину, Марія любила прогулюватися пішки, і тепер, пригадавши забуте хобі, проблукала містом стільки, що повернулася додому — ні, до білого будинку з терасою, виноградником і гаражем, будинку, де вона від учора мешкає, а дім — це зовсім інше слово, — повернулася, коли смеркло. Не інакше — одинадцята година вечора.

Чому так відтягувала час — не знала. А точніше — не хотіла собі признатися.

Може, це в неї вроджене? Повертатися туди, де не чекають?

Ключів їй