Читати книгу - "Вовки Кальї: Темна вежа V"

Едді спантеличено кивнув.

– Бачу, ти й свого чотирилапого друга привів.

Нахилившись, Джейк з любов’ю погладив Юка по спинці.

– Він для мене щось на кшталт кредитки «Америкен Експрес». Я без неї з дому не виходжу.

Джейк хотів продовжувати – він почувався дотепним, сповненим енергії й жартів, – аж раптом з-за рогу вигулькнув дехто й проминув їх, не дивлячись (як і решта пішоходів), і це змінило все. То був хлопчик у «докерсах», що виглядали точнісінько як Джейкові. Адже вони й були Джейкові. Звісно, ще не те лахміття, на яке вони перетворяться згодом, але штани таки належали йому. Як, власне, й кросівки. Їх Джейк загубив у Датч-Гіл. Тиньковий велет, що охороняв двері між світами, зірвав їх йому з ніг.

Хлопчик, котрий пройшов повз них, був Джоном Чемберзом. То був він, тільки ще незагартований, невинний і до болю юний. «Як же ти вижив? – спитав Джейк навздогін самому собі, що віддалявся. – Як витримав те напруження, коли здавалося, що ти божеволієш, і втечу з дому, і той жахливий будинок у Брукліні? Та найголовніше – як ти не загинув від лап охоронця? Напевно, ти крутіший, ніж виглядаєш».

Едді так кумедно повів очима на його спину, що віддалялася, й знову на нього, що Джейк розсміявся, попри весь свій величезний подив. Едді нагадав йому комікси, де Арчі або Джаґхед намагалися подивитися на два боки водночас. Опустивши погляд, він побачив той самий вираз у Юка. Чомусь від цього зробилося ще смішніше.

– Що за дурня? – спитав Едді.

– Повторна прокрутка, – Джейк зареготав ще сильніше. Сміх був дурнуватий, але зупинитися він не міг. Йому хотілося подуріти. – Це як тоді, коли ми спостерігали за Роландом у Великій Залі Ґілеаду, та тільки зараз ми в Нью-Йорку, тридцять першого травня тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого року! Це той день, коли я пішов зі школи Пайпера по-французькому! Повторна прокрутка, хлопче!

– По-французькому?.. – почав було Едді, та Джейк не дав йому закінчити. Його вразило чергове відкриття. Хоча слово «вразило» не надто добре передавало суть того, що відбулося. Його накрило з головою, як людину, що не змогла врятуватися від височезної припливної хвилі на пляжі. Його обличчя так просяяло, що Едді мимоволі відступив на крок назад.

– Троянда! – прошепотів Джейк. Йому забракло подиху сказати це гучніше, в горлі було сухо, наче пройшла піщана буря. – Едді, троянда!

– І що з нею?

– Це той день, коли я побачив троянду! – простягнувши непевно долоню, він узяв Едді за руку вище ліктя. – Я піду до книгарні… а потім на пустир. Колись там була делікатесна…

Едді жваво закивав.

– Аякже, «Вишукані делікатеси від Тома й Джеррі», на розі Другої й Сорок шостої…

– Крамнички вже нема, та є троянда! Той я, що пішов далі, побачить її сьогодні, і ми теж зможемо її побачити!

Очі Едді засяяли.

– Тоді ходімо хутчіш. Ми ж не хочемо тебе загубити. Його загубити. Чорт, одного з вас загубити.

– Не хвилюйся, – сказав Джейк. – Я знаю, куди він піде.

Джейк ішов попереду – нью-йоркський Джейк зразка весни 1977 року. Він повільно брів, ловлячи ґав і помітно насолоджуючись погожою дниною. Джейк із Серединного світу чудово пам’ятав, як почувався той хлопчик: йому зненацька полегшало, бо голоси в голові

(я помер!)

(ні, не помер!)

нарешті перестали колобродити. Це сталося біля дощаного паркану, де двоє бізнесменів грали в хрестики-нулики ручкою «Марк Крос». А ще, звісно, на душі полегшало, бо він був уже далеко від школи Пайпера й божевілля свого іспитового твору з англійської. Міс Ейвері чітко дала зрозуміти, що оцінка за іспитовий твір кожного учня становитиме цілих двадцять п’ять відсотків од річної. А Джейк написав якусь маячню. Те, що вчителька поставила йому за твір A з плюсом, лише утверджувало його в думці, що світ котився під три чорти, все в ньому було дев’ятнадцять.

Виборсатися з цього кошмару, хай навіть на короткий час, здавалося святом. Авжеж, він насолоджувався днем.

«Тільки щось із цим днем негаразд, – подумав той Джейк, що йшов назирці за собою колишнім. – Щось не так…»

Він роззирався навколо, та ніяк не міг збагнути, що саме було інакшим. Кінець травня, яскраве літнє сонце, на Другій авеню повно перехожих, що неквапом прогулювалися, і охочих повитріщатися на вітрини крамниць, безліч таксі, час від часу проїжджає довгий чорний лімузин, усе як завжди, нічого дивного.

Але враження було помилковим.

Тут усе було не як слід.

Едді відчув, що малий торсає його за рукав.

– Що не так у цій картинці? – спитав Джейк.

Едді подивився навкруги. Незважаючи на власні клопоти з пристосуванням до середовища (адже цей Нью-Йорк був у минулому порівняно з тим часом, звідки він прибув), він розумів, про що йдеться Джейкові. Щось у цьому місті таки було дивним.

Зненацька він глянув на тротуар, бо ним оволоділа впевненість, що вони не відкидають тіней. Загубили їх, наче діти в котрійсь історії… одній з дев’ятнадцяти казок… чи якійсь сучаснішій оповідці на кшталт «Лева, відьми й шафи» чи «Пітера Пена»? Одному з тих романів, що їх можна зарахувати до циклу «Дев’ятнадцять сучасних дитячих книжок»?

Проте це не мало значення, бо їхні тіні були на місці.

«Але як я можу бачити свою тінь, коли надворі так темно?» – подумав Едді.

Безглузда думка. Надворі не було темно. Господи, та ж був ранок, світлий травневий ранок, сонце виблискувало на хромованих бортах автівок, що котили повз них, і так нестерпно мигтіло на шибках вітрин на східному боці Другої авеню, що хотілося замружитися. Та все одно здавалося, що скрізь панує темінь, неначе все навколо було лишень хисткою поверхнею, ніби тканинний задник сценічних декорацій. «На зорі ми побачимо Арденський ліс»3. Чи замок у Данському королівстві. Чи кухню в будинку Віллі Ломена4. У цьому випадку ми бачимо Другу авеню, що в центрі Нью-Йорка.

Так, саме так. Тільки за цими декораціями ховалися не закулісні майстерня і склад, а лише всеосяжна розбухла пітьма. Якийсь величезний мертвий всесвіт, у якому Роландова Вежа вже впала.

«Будь ласка, нехай це буде виплід моєї уяви, – подумав Едді. – Прошу, нехай це буде просто культурний шок чи старий добрий мороз поза шкірою».

Але він розумів, що це не так.

– Як ми сюди потрапили? – спитав він у Джейка. – Дверей же не було… – Він затнувся, а потім з