Читати книгу - "Моряк з «Дианы»"

Лишаючись, як і дотепер, стриманим, навіть привітним, Головнін сказав:

— Так і буде. Не знаю коли, але так і буде.

— Що? Як ви зволили висловитись? — майже злякано перепитав гість. — Мужики керуватимуть державою?..

— Мужики — це народ… Ми з вами без народу — просто нулі. Народ — могутня сила. Тепер він ще не організований. Та згодом він організується, звичайно…

Чиновник різко схопився з крісла:

— І це я чую від дворянина! Я можу подумати, що слухаю революціонера…

— Не лякайтесь цього слова, шановний добродію…

— Воно жахливе! — проверещав чиновник.

— Воно почесне, — неголосно, але виразно мовив Головнін.

Чиновник вибіг із салону. Василь Михайлович гучно засміявся услід йому, але, обернувшись до гостей, побачив напружено-зосереджені обличчя, — весела компанія ніби померхла, і через дві-три хвилини гості за спішили на берег. Біля порога затримався, розкурюючи люльку, тільки офіцер з берегової батареї — стрункий сивіючий брюнет, з соромливою усмішкою і ясним, задуманим поглядом. Обережно взявши Головніна за лікоть, довірливо дивлячись йому в обличчя, він промовив стиха:

— Я глибоко шаную вас, капітане, і цілком поділяю ваші думки, хоч вони й були висловлені уривчасто… Але тому, що я шаную вас щиро й сердечно, дозвольте нагадати вам про обережність.

— Хто цей лисий суб’єкт? — спитав Головнін.

— Агент. Я його знаю. Дрібна погань. Прибув чинів шукати і подвизається, фабрикуючи доноси. А втім, що він нам? Ось вам моя рука, Василю Михайловичу, і якщо потрібен буде свідок, я виступлю за вас…

Головнін бачив, що це був один із тих мужніх офіцерів, яких і в російській армії, і у флоті було тоді чимало: вони ненавиділи грубу вояччину і поліцейське свавілля, запроваджене временщиком при Павлі Першому й Олександрі Першому графом Аракчеєвим. Отже, на час мандрівок «Дианы», тут, на батьківщині, ніщо не змінилось. Аракчеєв так само заводить військові поселення; жене в Сибір на каторгу тисячі людей; висліджує, мордує і страчує відважних патріотів. Як сумно все-таки, люба батьківщино, знову дізнатися про злигодні твої! Та в той же час він подумав, що в армії, як видно, не зменшилось, а побільшало супротивників деспотичного царського режиму. В цьому була для Головніна глибоко хвилююча радість: він ненавидів царя, його міністрів і придворних — всю цю пудрену, золочену знать, завжди інтригуючу, корисливу, байдужу до інтересів вітчизни… Схвильований, він стиснув руку офіцерові:

— Дякую, друже… Для мене це надзвичайно важливо — зустріти на самісінькому краю Росії людину, яка не боїться аракчеєвських пашей!..

Того ж дня він розповів Петрові Рікорду, чим несподівано закінчилась розмова з лисим чиновником. Рікорд невесело посміхнувся:

— Здається, Василю Михайловичу, на острові Тана ми могли б почувати себе куди вільніше… Я радий, що ця розмова відбувалась не в Петербурзі. Може, ми незабаром знову вирушимо в дорогу, а в океані, на щастя, нема поліцейських участків.

Головнін важко опустив на стіл стиснуті кулаки:

— Ні, я нітрохи не боюсь за себе. Однак непростимо відкривати свої думки першому ж шпикові. Віднині я буду дуже обережним, Петре… Обережність мужності не завада. Ти ніколи не закинеш мені брак цих якостей.

Можливо, що агент, який приходив на шлюп під виглядом цікавого гостя, не зважився писати донос на Головніна. Слава командира «Дианы» ставала все гучніша. Тут же, на Камчатці, він одержав водночас дві нагороди: орден Володимира «за благополучне здійснення многотрудної подорожі» та орден Георгія «за вісімнадцять морських кампаній». Про втечу «Дианы» з англійського полону, про похід її навколо Австралії, біля льодових бар’єрів Антарктиди, про перебування команди шлюпа в гостях у остров’ян рибалки, мисливці, поштарі, подорожні на узбережжях та в безкрайому Сибіру розповідали, як захоплюючу повість. І так багато було в цій правдивій повісті романтики мандрівок, відомостей про далекі незнані краї, російського молодецтва й рішучості, що ім’я капітана «Дианы» ставало гордістю російських моряків і знадливим прикладом для молоді.

Не один з нових знайомих Головніна в Петропавловську пророкував йому, що його неодмінно викличуть для доповіді морському міністрові в Петербург. Однак такого розпорядження не надходило. Про шлюп та його команду в Петербурзі на якийсь час наче забули. А втім, Головнін пояснював це мовчання столиці насамперед поганою поштовою службою, — навіть найбільш негайні депеші мандрували з Камчатки до Петербурга довгі тижні.

Уже минула осінь і почалась сніжна камчатська зима, уже збіг завірюшний січень, а забутий високим начальством шлюп, скований кригою в гавані, німотний і запушений памороззю, усе стояв на мертвому якорі серед заметів. І капітанові його, і матросам не раз здавалося, що то не сніговий поземок курить вздовж промерзлих бортів, то піняться і шумлять хвилі далекого південного моря…

Аж в наступному, 1810 році Головнін дістав розпорядження про черговий рейс. Він мав повторити шлях славетних російських мореходців Чирикова і Берінга на Аляску, шлях, щоправда, вже освоєний російськими моряками, та від того не менш суворий.

Особливо запам’яталась Головніну з цього походу зустріч з «головним правителем Російської Америки» Барановим, людиною величезних організаційних здібностей, вольовим і енергійним начальником. Баранову було понад шістдесят років, але він і тепер ще був невтомним дослідником Аляски, і тепер ще мандрував по горах Кадьяку, по тундрі й лісах, збираючи колекції мінералів, чучела птахів та звірів, зав’язуючи приятельські взаємини з тубільними індійськими племенами.

В будинку його, на Кадьяку, Головнін замилувався зібранням рідкісних картин, рисунками й кресленнями кораблів, від стародавніх каравел до найновітніших фрегатів. Книжки про мандрівки й відкриття були улюбленими книжками Баранова, і просто вражало те, що ось тут, у далекому, дикому краї, цей чоловік мав напохваті всі російські й іноземні новинки, присвячені подіям на морях та океанах.

Вечорами, коли в затишну горницю ледь-ледь долинав гул океанського прибою, вони подовгу розмовляли про цю далеку, відкриту, й обжиту росіянами сторону, про казкові, ще не займані багатства просторів і надр Аляски, про