Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

сповістив, що Зіна «всім дає», що вона водить щоразу нову партію хлопчаків на гору, де росте столітній дуб, там під дубом лягає, заголює ноги, і хлопчаки по черзі на ній гопцюють. Карасик теж там побував із братами, вони вже того діла спробували, отож, коли і я хочу того спробувати, вони організують. Власне, й організовувати нічого не треба, а тільки прийти під дуба, а вона приводить хлопчаків туди щодня, притому приблизно в один і той же час. За раз на ній їздять не менше десятка хлопчаків, але вона тиха й лежить, не рухаючись, тільки сміється. Мене це знову-таки жахнуло, йти з Карасиками туди я рішуче відмовився, на що Карасик презирливо всміхнувся й сказав:

— Дурний, вона ж сама дає!

Кінчилося це тим, що на тих жирунів, довідавшись, наскочив Зінин брат Віктор з ломакою; він дико заревів, як розповідали мені згодом Карасики, і кинувся лупити хлопців, хоч тих було багато, а він один; кільком розбив лоба, одному з Карасиків врізав по спиняці, і хлопці, як мушва, порозсипалися. Відтоді під дуба Зіна хлопців не водила, бо Віктор побив і її, але тепер, шепотів мені на вухо Карасик, вона водить хлопців у інші місця, на той бік річки, в кущі, й вони не тільки постійно міняють місце, але й виставляють сторожу, щоб Віктор на них не наскочив. По всьому хлопці розходяться, а Зіна йде далі блукати вулицями, загадково усміхнена й безтямна.

— Ти дурний, — сказав мені Карасик, — вона каже: я всіх люблю і всіх любити хочу.

Але й це мене не спокусило, бо я Зіни, відверто кажучи, побоювався.

Тоді, в дощ, коли вийшов на двір Іван Касперович і коли в повітрі так виразно запахло тривогою, ми всі троє: Карась, Георгій Ковальчук та я помилилися, бо з Іваном Касперовичем нічого не сталося, але відчуття тривоги з’явилось у нас недаремно: саме в той день померла Стася. Померла тихо й просто, як потім розповідала Ващучка, лягла на ліжко, склала на грудях рученята і сказала:

— Мамо, я вмираю, але ви не плачте. До мене приходив Бозя і сказав, що кличе мене до себе.

Дивилася широко розплющеними очима в стелю, і таке було в неї прегарне личко, що мати не могла не заплакати. Вона кинулася до дочки і сказала, що викличе швидку допомогу.

— І найшвидкіша допомога вже не встигне, мамо, — сказала дівчинка. — Бо моя їде по мене із неба!

І всміхнулася, казала стара Ващучка, як усміхається янгол, по тому заплющила очі, зітхнула, й тілом її пройшла спазма — душа вийшла їй із тіла, бо вже біля того тіла й укляклої матері, що ридала, звівши руки догори, стояла не видна нікому, тільки тій звільненій душі, золота літаюча колісниця із золотим хрестом. З неї зійшов шофер чи пілот, гарний і осяйний, з величезними пташиними крильми за спиною, розчинив двері у колісницю й гостинним жестом запросив звільнену душу заходити. І та, найгарніша з усіх дівчаток, яких я бачив у світі, котра була найздібніша з усіх відмінниць і найохайніша з усіх чепурух, та, в котрої очі сяяли, виточуючи лагідне проміння, та, яку я навіть не осмілився полюбити таємним хлопчачим почуттям, бо надто гарна вона була й недосяжна, ступила білими босими ніжками по зеленій траві з квітами, якими заросла раптом підлога її кімнати, схилилася й зірвала яскраво-жовту кульбабу, хоч була вже пізня осінь і ніде кульбаби не цвіли, озирнулася на свій дім, де ридала її мати і де на вступі дверей стояв, тільки-но прийшовши, її брат Віктор із широко розверстими очима, і ступила в золоту колісницю. І та колісниця відразу ж знялася вгору і понесла її у вічні пенати, до яких не кожному із земних може бути доступ.

Оцю казку про золоту колісницю я не вигадав, її розповів мені євангеліст Сухар уже потому, як відбувся похорон, коли я, мучений неприкаянним смутком, забрів у його столярну майстерню; він саме в той час робив раму до вікна, витесуючи жолобки для скла, і сказав мені:

— Так написано було на її долі, вона прийшла до нас у світ, щоб нагадати про Бога.

— Але ж Бога нема, дядьку, — сказав я, бувши добре навчений цього вчительками й матір’ю.

— Для тих, хто його не потребує, його й нема, — сказав євангеліст Сухар, — а для тих, що до нього йдуть і потребують його, він більше як є.

— Чи ж може так бути, що він більше як є? — спитав я.

— Бо він є й для тих, що гудять і зневажають його, він більший людської огуди чи й прославлення, служби йому чи заперечення людського — його мірки нам не збагнути.

Подивився на євангеліста Сухаря трохи співчутливо, здалося мені, що він був наївний, мов дитя. Та і я тоді був дитям, мав у щось вірити, творити собі якісь казки, тобто бачити світ трохи інакше, ніж дорослі, отож незлобиво посміявся із казки євангеліста Сухаря, але й досі її не забув…

А похорони були й цього разу багатолюдні. Прийшли учні зі школи, вчителі, сусіди, зійшлися пожильці нашого дому: Іван Касперович, цілком твереза Олька із заплаканими очима і Галинка, ми з матір’ю, євангеліст Сухар із жінкою та дорослою дочкою, наш інвалід Георгій Ковальчук, що вважав себе генієм, Карась із Карасихою з усіма Карасиками, яких називали в нас іще дрібнолюдками, стара Червона Шапочка, самогонниця, і сонм старих жінок, що приходили до неї пиячити, і, нарешті, в усій своїй міліцейській величі старший лейтенант Гомзин зі своєю жінкою-кацапкою і двома дочками Людкою та Фанькою, які були точними подобенствами матері: широколиці, з блідими очима та миршавим волоссячком невиразного кольору. Не було серед нас однієї, а саме божевільної Зіни, бо тій було увіч не до сестри, можливо, й зараз вона віддавалася любові з тічкою хлопчаків і щасливо всміхалась у небо, коли ті хлопчаки на якийсь час те небо перед нею відхиляли. Ридав духовий оркестр, плакали жінки. Стасю винесли в оббитому червоним гробі на подвір’я і обкидали осінніми квітами.