Читати книгу - "Книжкова обитель, Домінік Фортьє"

* * *

Споріднене спостереження: ми все ще десь у Середньовіччі. На початку тексту, присвяченому Тесею у своїх «Порівняльних життєписах», приблизно 100 року нашої ери Плутарх пише:

Географи (...) зображають на краях своїх мап невідомі їм країни і ставлять у кількох місцях позначки, що все, що далі, не містить нічого, окрім сухих пустель, в яких повно лютих звірів, непрохідних боліт, морозно-туманної Скитії або льодовитих морів. Так і в цих порівняльних життєписах видатних людей, опісля подорожі у часі й історії, опираючись на відомі факти, що здаються правдивими, ми можемо сказати про попередні віки: далі тільки країна вигадок і монстрів, у якій живуть поети й міфотворці, де ні в чому не маєш певності і ні у що не віриш.

Від цих кількох рядків виникає враження, що читаєш опис тисячного року, як він уявляється нам сьогодні: розмитого легендами і населеного містичними створіннями. Уже за часів Античності минуле сприймалося як епоха мракобісся і забобон. Ці кінці мап, де немає нічого, окрім лютих звірів і непрохідних боліт, цей перегній між світом відомим і невідомим, — він існує не тільки у географічному всесвіті: це такий же кордон, як між сьогодні і позавчора. Фікції і монстри (пара, об’єднана Плутархом) — не лише для невідомих земель, а ще й для народів минулих епох.

Усе ж минуле — скеля, на якій зведені наші будинки, чорнило, яким написані наші книжки. Час від часу, коли відчиняємо двері, зустрічаємося віч-на-віч із фантомом, який вдивляється в нас, — йому страшно так само, як і нам. Усе ж є спосіб — узяти його за руку, вивести його на світло, приготувати йому чашку чаю, якщо, звісно, захоче, сісти перед ним і малювати його доти, доки остання з його тіней не відобразиться на папері. Фантом ризикує зникнути, проте нам залишиться малюнок.

Те ж саме, коли схилитися над чорнильницею і дивитися, як дивляться на олійну пляму, спочатку видно мерехтіння форм і кольорів. Не потрібно закривати очі, а якщо залишатися так досить довго, то проявляться силуети. Ми думаємо, що дивимося самі на себе, як у спотворене дзеркало. Але не відводьте погляду. Ви скоро їх побачите. Вони запросять вас до танцю.

Анна постукала в мої двері за кілька днів до свого одруження. Її, як завжди, супроводжувала гувернантка, та замість того, щоб зайти всередину, зробила порух рукою, наче хотіла її благословити або застерегти, перш ніж піти геть. Була середина ночі. Я подумав, що сплю, ще і зараз я іноді так думаю.

Вона зайшла усміхаючись, і, як звичайно, я повів її до майстерні, яку в цей час заповнювали сутінки. Поряд на мольбертах стояли два портрети; першого я мав віддати завтра вранці. У напівсутінках вона уважно вивчала їх пальцями. Потім сказала, наче я міг не знати:

— За три дні мене віддадуть заміж.

Я глянув, не зронивши й слова. Вона продовжила:

— Я ще ніколи не бачила того, хто стане моїм чоловіком, кажуть, він дуже впливовий і дуже багатий. — Вона додала, щоб уточнити: — Він дуже могутній сеньйор.

Я знову кивнув. Навіть якби він був німим, кривим і горбатим, я все одно ревнував би її до цього чоловіка.

Було незвично бачити її перед двома портретами, на одному вона була спокійною і позувала, на іншому — наче в невидимому штормі. Якоїсь миті я навіть не міг сказати, яка з трьох Анн справжня. Справжня повернулася, уважно подивилася:

— Ви нічого не кажете.

— А що ви хочете від мене почути?

— Настане завтра, і ми вже не побачимося. Чи ви хоч трішки сумуватимете?

Ноги в мене підігнулися, і щоб якось втриматися, я повернувся до неї спиною і підійшов до вікна. У будинках з іншого боку вулиці було темно. На небі роїлися зорі. Я чув, як вона рухає пензлі і фарби на моєму столі. Коли я знову повернувся, вона тримала в руці вуглину.

— Я теж хочу зробити ваш портрет, — сказала вона.

Я запалив свічку, знайшов аркуш і простягнув їй.

Вона сіла на підлогу і попросила мене зробити те саме. Потім, тримаючи вуглину, вона довго мене розглядала.

А далі, замість того, щоб провести кінчиком вуглини по аркушу, вона наблизилася до мене і легенько провела по дугах брів, по переніссю, обвела щоки і вигин підборіддя, поки не намалювала маску ночі на моєму обличчі. Великим пальцем вона стерла лінії в кутиках мого рота, а тоді палець змінили її губи.

Роздягалися ми повільно, в тиші, здивовані, відкривали один одного. Її талія — як у піскового годинника, шовковиста шкіра, мушка під лівою груддю, там, де серце. Ми опустилися, сплутуючи кінцівки, на ковдру, на якій я проводив ночі, мріючи про неї. Після того, як ми підвелися в час, коли згасають зорі, наші тіла залишилися вималюваними у складках простирадл.

* * *

По одруженні вона багато разів на тиждень знаходила можливості навідати мене. Вона приходила сміючись, розчервоніла, задихана, вмощувалася біля мене, як пташка, і розповідала, до яких хитрощів вдалася, щоб пояснити свою відсутність: вона має навідати тітку, нужденну сім’ю, хвору подругу, вона йшла на ринок, до торговців тканиною, на месу. Останнє не було власне вигадкою, бо приходила вона до мене в церкву Святої Анни, де я кілька місяців тому погодився переробити хресну дорогу.

Вона сідала поруч, в порожньому нефі, дивилася, як я працюю, і розказувала про своє життя дружини можновладця, яке її розважало, наче вона грала роль у містерії.