BooksUkraine.com » Класика » Микола Джеря, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Микола Джеря, Нечуй-Левицький"

148
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Микола Джеря" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 38
Перейти на сторінку:
вже до­ве­лось слу­жить жи­дам. По­куш­туємо ще жи­дiвсько­го хлi­ба, який вiн на смак.

Бурлаки ввiй­шли в ка­зар­ми. Ка­зар­ми, дов­гi без мi­ри, бу­ли ще по­ган­шi, нiж на стеб­лiвськiй са­хар­нi. В ха­тi бу­ло пов­но бар­ло­гу, як у сви­нюш­ни­ках; там сто­яв який­сь чад од ма­хор­ки, од гни­лої со­ло­ми, од не­чис­тої оде­жi, от кис­ло­го бор­щу, од бур­лацьких онуч.


На за­во­дах задз­во­ни­ли в дзво­ник. Гус­ти­ми ряд­ка­ми по­тяг­ли­ся лю­ди з за­во­дiв. Од­нi пiш­ли в мiс­теч­ко; за всi днi най­ня­тi ро­бiт­ни­ки пiш­ли на обiд в ка­зар­ми.


Бурлаки по­сi­да­ли обi­дать. Ку­ха­рi на­си­па­ли з ве­ли­ких ка­за­нiв у мис­ки борщ. Той борщ був та­кий смач­ний, що вер­бiвськi бур­ла­ки, ви­го­ло­дав­шись пiс­ля до­ро­ги, че­рез ве­ли­ку си­лу на­би­ва­ли ним пельку. В бор­щi бу­ла са­ма за се­бе бут­ви­на та квас; по­де­ку­ди тiльки пла­ва­ли тар­га­ни за­мiсть м'яса. Пiс­ля бор­щу по­да­ли ка­шу. Ка­ша бу­ла з тух­ло­го пшо­на, а ста­ре са­ло тхну­ло лоєм. Хлiб був чор­ний, як свя­та зем­ля.


- Ото ка­ша! - про­мо­вив Ми­ко­ла. - I в Вер­бiв­цi бi­ду­вав, а та­ко­го доб­ра не їв. Чи й сам пан жид їсть та­ку ка­шу?


- Поживеш, чо­ло­вi­че, по­куш­туєш ще й кра­щої ка­шi, - оз­вав­ся один бур­ла­ка.


Дзвоник задз­во­нив, i всi бур­ла­ки знов пiш­ли на ро­бо­ту. В ка­зар­мах зос­та­лись са­мi вер­бiв­цi, зос­та­лись i за­ду­ма­лись. Кож­ний зга­ду­вав за свою ха­ту, за свою жiн­ку, своїх дi­тей. Ми­ко­ла си­дiв i жу­ривсь.


- Чи до­ве­деться нам ко­ли вер­нуться до­до­му? - спи­тав Ка­вун на­че сам у се­бе.


- Як ухо­пить на­шо­го па­на, то, мо­же, й по­вер­таємось, - про­мо­вив Ми­ко­ла.


- А ко­ли ж то йо­го вхо­пить, ко­ли вiн здо­ро­вий, як вiл, - знов обiз­вав­ся Ка­вун i по­хи­лив на стiл свою ру­ся­ву го­ло­ву, своє дов­го­об­ра­зе ли­це з тон­ким рiв­ним но­сом i з дов­ги­ми ву­са­ми.


- Та й смер­дить же на­ша ха­та! - ска­зав Ми­ко­ла i вий­шов над­вiр. За ним вий­шли i дру­гi вер­бiв­цi.


Казарми сто­яли над са­мим став­ком. Ста­вок був здо­ро­вий, да­ле­ко роз­ли­вав­ся в по­ле мiж дво­ма не­ви­со­ки­ми го­ра­ми. За став­ком, од са­мо­го бе­ре­га йшов на го­ру ста­рий лiс ви­со­кою рiв­ною стi­ною, пе­ре­хо­див го­ру й хо­вав­ся в до­ли­нi, за го­рою. По­ло­ви­на лi­су вже пiш­ла на са­хар­нi, а дру­га по­ло­ви­на, на­че по шнур­ку об­ру­ба­на, сто­яла в пиш­нiй кра­сi, нi­би хтось зу­мис­не на­са­див йо­го стi­ною до са­мо­го ста­ву. Товс­тi гра­би, бе­рес­ти, ду­би, клен­ки сто­яли, нi­би гус­то нас­тав­ле­нi стов­пи, з зе­ле­ною пок­рiв­лею звер­ху. Круг­лi зе­ле­нi ши­ро­кi вер­хiв'я вкри­ва­ли лiс звер­ху, нi­би зе­ле­ни­ми шат­ра­ми. А там да­ле­ко на яру бли­щав ста­вок, зе­ле­нi­ли бе­ре­ги; а да­лi в во­дi сто­яв стi­на­ми гус­тий тем­но-зе­ле­ний осит­няг. Йо­го то­ненькi гнуч­кi стеб­ла зда­ле­ки бу­ли схо­жi на ку­пи па­ву­тин­ня. Вiн од­би­вавсь у во­дi ще тон­шим, ще нiж­нi­шим, не­на­че пiд во­дою пла­вав зе­ле­ний пух.


Бурлаки хо­тi­ли ску­па­тись, але гля­ну­ли в во­ду i по­ба­чи­ли, що во­да бу­ла гус­та й смер­дю­ча. Дох­ла ри­ба пла­ва­ла ко­ло бе­ре­гiв: в ста­вок ви­пус­ти­ли ма­ляс i зро­би­ли з йо­го смер­дю­че баг­но; став­на во­да бу­ла гни­ла.


Вербiвцi ста­ли на ро­бо­ту в са­хар­нi. Ця ро­бо­та бу­ла для їх лег­ша од ро­бо­ти на по­лi, але за­те нуд­нi­ша. На по­лi, на чис­то­му по­вiт­рi бу­ло якось ве­се­лi­ше й охот­нi­ше ро­бить, нiж ко­ло ма­ши­ни, мiж стi­на­ми, на по­мос­тi, слизько­му й лип­ко­му од роз­ли­то­го смер­дю­чо­го ма­ля­су.


Минув мi­сяць. Бур­ла­ки пiш­ли до по­се­со­ра за грiш­ми. Бро­­довський сам од­лi­чу­вав пла­ту ро­бiт­ни­кам, нез­ва­жа­ючи на те, що був ду­же ба­га­тий: вiн був з прос­тих євреїв.


Микола стрiв на под­вiр'ї Бро­довсько­го жiн­ку. Во­на бу­ла уб­ра­на зов­сiм по-панськiй, але її ли­це, її не­че­пур­на оде­жа, чор­ний по­дiл спiд­ни­цi i роз­куд­ла­не во­лос­ся на го­ло­вi - все це по­ка­зу­ва­ло, що во­на не па­нiя.


- А де твiй чо­ло­вiк? - спи­тав Ми­ко­ла в по­се­со­рi­шi


- Що ти, сви­ню! Ну! Чо­го ти на ме­не ти­каєш? Я то­бi не дам гро­шей за мi­сяць. Нi­як не прив­чи­мо цих ха­мул, як тре­ба роз­мов­лять з па­на­ми.


- Авжеж пак! Хi­ба я дур­но ро­бив мi­сяць, - ска­зав Ми­ко­ла. Бро­довська пiш­ла жа­лi­тись на бур­лак до сво­го чо­ло­вi­ка.


Бродовський ви­ла­яв бур­лак, од­лi­чив i ви­дав гро­шi i ви­лi­чив за всi днi, ко­ли бур­ла­ки бу­ли слаб­кi й не бу­ли на ро­бо­тi. Бур­ла­кам до­ве­лось заб­ра­ти не всю свою мi­сяч­ну пла­ту.


- Ну, не за­ба­га­тiємо в цього па­на! - про­мо­ви­ли бур­ла­ки, ви­й­шов­ши з дво­ра.


Бродовський пос­та­вив ши­нок ко­ло са­мих за­во­дiв, хоч усi шин­ки в мiс­теч­ку бу­ли за­куп­ле­нi в дi­ди­ча та­ки Бро­дов­сь­ким. Бур­ла­ки в шин­ку од­да­ва­ли Бро­довсько­му на­зад за йо­­го го­рiл­ку за­роб­ле­нi в йо­го гро­шi.


Була не­дi­ля. Бур­ла­ки прос­то од по­се­со­ра по­тяг­ли­ся до шин­ку i з го­ря про­пи­ли тро­хи не всi свої гро­шi. Ми­ко­ла пив чар­ку за чар­кою; жид на­ли­вав та все не до­ли­вав на па­лець, бо з тих не­до­лив­кiв зос­та­ва­лись у йо­го в ки­ше­нi сот­нi кар­бо­ван­цiв. Ко­ло шин­ку си­дi­ли му­зи­ки i гра­ли; бур­лач­ки тан­цю­ва­ли з бур­ла­ка­ми. Ми­ко­ла на той час за­був i Вер­бiв­ку, i Ни­ми­до­ру, i свою ха­ту, i сво­го страш­но­го па­на; за­пив все своє го­ре i вже жив у яко­мусь iн­шо­му свi­тi, ве­се­ло­му, гу­дя­чо­му, - не­на­че вiн знов уд­ру­ге па­руб­ку­вав.


- Грайте, му­зи­ки! бу­ду тан­цю­вать! - крик­нув Ми­ко­ла, пi­д­­няв­ши ру­кою ви­со­ко шап­ку вго­ру.


Музики заг­ра­ли, i Ми­ко­ла пi­шов са­дить го­па­ка. Той го­пак був страш­ний; зда­ва­лось, нi­би сам са­та­на вир­вав­ся з пе­к­ла на во­лю. Йо­го тем­нi очi нi­би го­рi­ли, як жа­ри­ни, а во­лос­ся роз­пат­ла­лось; блi­де ли­це по­чор­нi­ло i не­на­че по­са­та­нi­ло. То був не мо­ло­дий Ми­ко­ла з тон­ким ста­ном, з па­ру­бо­чим ве­се­лим ли­цем; то був бур­ла­ка, що був ла­ден пи­ти й гу­лять хоч весь день.


- Грайте дрiб­нi­ше, бо мор­ду поб'ю! - крик­нув Ми­ко­ла не­са­мо­ви­то i по­тяг од­ну бур­лач­ку у та­нець. Вiн так обк­ру­тив її кру­гом се­бе, що на бiд­нiй бур­лач­цi зат­рi­ща­ла сви­та, i во­на лед­ве вир­ва­лась з йо­го рук.


До пiзньої но­чi гра­ли му­зи­ки; до пiзньої но­чi пи­ли й тан­цю­ва­ли бур­ла­ки, до­ки не вит­ру­си­ли з ки­ше­нi усiх за­роб­ле­них гро­шей.


Настала зи­ма. Бур­ла­ки ста­ли на ро­бо­ту в Бро­довсько­го на цi­лу зи­му. По­се­сор так хар­чу­вав бур­лак, що в ве­ли­кий пiст в йо­го ка­зар­мах по­чав­ся по­мi­рок. Зас­лаб­ла од­на мо­ло­ди­ця i вмер­ла наг­лою смер­тю; по­тiм зас­лаб один чо­ло­вiк i не дiж­дав до ве­чо­ра. Дру­го­го дня знов зас­лаб­ло кiлька чо­ло­вiк. Бро­довський, взяв­ши в по­се­сiю са­хар­нi в од­но­го ве­ли­ко­го па­на дi­ди­ча, од­ра­зу зап­ла­тив ба­гацько гро­шей i че­рез це му­сив по­зи­чить чи­ма­ло гро­шей в за­мож­но­го куп­ця в Ле­бе­ди­нi, Шму­ля Кап­лу­на. Шмуль зго­див­ся по­зи­чить, але ви­мо­вив та­ке зав­сiд­не пра­во, щоб йо­го зять хар­чу­вав ро­бiт­ни­кiв в са­хар­нях за три кар­бо­ван­цi от ду­шi, аж до­ки по­се­сор вип­ла­тить усю по­зич­ку. Шму­лiв зять за­ку­пив на хар­чу­ван­ня бур­лак ба­га­то та­ра­нi за ду­же ма­лу пла­ту. Та­ра­ня бу­ла ду­же дав­ня, ле­жа­на,

1 ... 16 17 18 ... 38
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Микола Джеря, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Микола Джеря, Нечуй-Левицький"