Читати книгу - "Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око, Майкл МакКланг"

Певний час він вовтузився з мапою, тоді відклав її набік.

-- Знаєш, ми не мусимо витрачати місяці на подорож по незвіданій місцевості. Я можу відкрити ще один портал…

-- Ні.

-- Подорож назад до Тагота займе лишень місяць, і цим разом у тебе є талісман.

-- Ні. Абсолютно ні. Я не дам Та-Аготу ще одного шансу залізти мені чи тобі в голову.

-- Раніше він не змусив тебе звільнити його.

-- Помилка, яку він швидше за все виправить, якщо ми повернемося. Я не повернуся.

Він зітхнув.

-- Давай рухатися, -- сказала я. – Я хочу дістатися до річки. Потрібно напоїти мулів, а мені не завадить викупатися. Гадаю, тобі теж.

-- Так. Так, звісно. Пробач.

Ми знов погнали мулів і менше ніж за дві години дісталися до річки. Вона була широкою і мілкою, і мули почали жадібно пити. Мерин, якого я назвала Денді, пив майже вишукано – неначе, щоб відмежуватися від ганебних манер мулів.

Хольгрен витягнув мапу і відзначив останній шматок пройденого шляху.

-- Може почнеш наповнювати бурдюки? – запитала я. – Я йду помиюся.

Він розсіяно підняв руку в знак згоди.

Я витягнула з ранця шматок мила покійного Герцога і відійшла трохи вниз по ріці. Герцог мав витончений смак, і кохався в дорогому, хоча, як на мене надто пахучому, милі. Я роздягнулася і стрибнула у воду.

Вода була холоднючою. В мене перехопило подих, я почала швидко і енергійно скребти себе.

Під час третього чи четвертого занурення, коли я намагалася змити все мило з волосся, я зауважила щось на другому боці, на вузькій стрічці берега між річкою і лісом.

Це був один з моїх мулів. Те, що від нього залишилося. Його порубали на шматки, а нутрощі розвішали на деревах. Відрізана голова мула дивилася на мене невидющими очима. Її настромили на гілку, що виступала з напівзануреної колоди на краю річки. Шию було обрубано нерівно, і шматки м‘яса звисали майже до ріки, кров забарвлювала воду в рожевий колір, перш ніж течія відносила її геть. Мухи лазили по відкритих очах, вкритих піною ніздрях…

Я щосили побігла на берег до одягу, весь цей час волаючи Хольгрена.

Коли я підбігла до купки одягу, то відчула знайомий холодок на потилиці, і здогадалася, що Хольгрен викликає чари. Він підбіг до мене, тримаючи в руці яскраву сферу. Швидко одягаючись, я вказала йому на голову мула.

Ми вирішили піти в обхід.

-- Жодна тварина на таке не здатна, -- сказав Хольгрен. – Вбити, так, але гратися з рештками? Не думаю.

-- Мені цікаво, як мул взагалі потрапив на протилежний берег річки.

-- Важко сказати. Мули доволі розумні тварини. Може він вночі обірвав пута і побрів попити.

Ми відступили десь на кілометр, далі планували пройти ще кілька кілометрів паралельно з річкою, перш ніж почнемо шукати інший брід. Хольгрен виглядав на мулі трохи смішно. Його довгі ноги неприродно звисали. Але Денді не хотів мати з ним нічого спільного.

-- Те, що зробили з мулом, яким би кривавим воно не було, вказує на принаймні якийсь рівень інтелекту, -- продовжив він. – Цікаво, хто чи що оселилось в тому лісі.

Я збиралася сказати йому, що вся моя цікавість вичерпалася в Таготі, але мене щось почало душити.

Це було намисто, яке я зірвала з шиї приреченого Герцога. Раптово воно затягнулося. Я не могла дихати. Я задихалася, кашляла і дряпала намисто, тоді впала на землю.

Хольгрен відразу опинився біля мене, в його очах тривога.

-- Забери руки, жінко! Забери їх!

Я опанувала паніку достатньо, щоб відірвати руки від шиї. Він поклав свої на намисто і з закритими очима пробурмотів кілька мелодійних слів. Гримнув грім, блиснуло яскраве світло, і Хольгрен відлетів на два метри. На щастя, я знов могла дихати.

Хольгрен встав і підійшов до мене. Я судомно дихала.

-- Дякую, -- прохрипіла я.

-- Не дякуй мені. Моє закляття провалилося, до того ж з тріском. Намисто… вирішило відпустити тебе.

-- Тобто, як це?

-- Просто так. Дай-но ще раз погляну. Цю штуковину потрібно зняти.

-- На Керфа, так. Зніми його з мене.

Він намагався приблизно годину, все намарне. Зрештою присів навпочіпки і голосно видихнув.

-- Потужна штуковина, і складна. Не знаю чи зміг би зняти її навіть в найкращих умовах, -- він оглянувся, йому явно бракувало його притулку. – А це не найкращі умови.

-- Зніми цю штуковину. Я не жартую.

-- Не можу. Пробач. Проте мені вдалося зрозуміти її природу. Наскільки я можу сказати, її мета – змусити того, хто її носить, йти… кудись.

-- Про що ти балакаєш?

-- Простіше кажучи, намисту не сподобалося, що ти повертаєшся туди, звідки ми прийшли.

-- Але Герцог рухався в цей бік. Як не крути, щоб дістатися Тагота він точно подорожував на захід.

-- Як я вже сказав, його природа складна. Я бачу тільки частину вплетених в нього команд. До речі, дуже тонка робота.

Я знов вилаялася.

Хольгрен пішов підшукати місце для ночівлі. Я залишилася з мулами. Щоб якось скрасити очікування я намагалася зняти намисто, але добилася тільки того, що ще більше натерла шию. Застібка застрягла намертво і відмовлялася відкриватися.

Підозріло, як воно зісковзнуло з шиї Герцога до того, як Атагос повністю висмоктала його сутність. Застібка просто відкрилася і я зірвала з нього намисто.

Коли Хольгрен повернувся, моя шия пекла і свербіла.

Я зітхнула і