Читати книгу - "Величне дитя піднебесної, Олександра Спаська"

Цілу ніч сусіди по оазису, спали по черзі, чергуючи по три години, а під ранок, коли небо почало сіріти від перших променів сонця, зібравшись із силами, вони вирушили в дорогу. З собою мандрівники взяли бурдюки з водою, нашвидкуруч змайстровані зі зміїних кишок і це неабияк підбадьорювало їх.

Лій за лієм, перетинаючи піщані дюни, вони ставали ближче до кордонів Барелії. Час спливав повільно, а сонце підіймалося вище, нагадуючи гостям пустелі, чого її називають пекельною. Але, як не крути, а ще пекельнішою для сина правителя, була мовчанка, яка виїдала з середини.

В такі моменти, язикатий Піро цінувався найбільше, адже балакучий посіпака завжди розважав його в походах. Він розповідав нереальні та реальні історії, часто прибріхуючи та роздуваючи їх до немислимих розмірів, але від розуміння цього, історія та сам оповідач сприймався на позитиві.

- Поговори зі мною, - не витримав Ліам монотонної ходьби та повну відчутність звуків, окрім шелесту піску під ногами та легенького вітерця.

- Вибач, мозгоправом не підробляю, - відповіла дівчина, вперто продовжуючи шлях.

- Тобі по приколу мовчати дві години поспіль? – не важливо було про що говорити, аби тільки вбивча тиша не була такою колючою.

- Повернемося в алькасар, попросиш свого слугу повеселити тебе, - ніби прочитала його думки Таіра та на мить зупинилася, стабілізувавши водно-ліпідний баланс організму декількома ковтками води  з імпровізованого бурдюка.

Наступник престолу не міг зрозуміти, зараз вона огризалася, чи просто була собою, адже ця холодна манера навіть пустку охолоджувала на декілька градусів, але і злила його одночасно.

- Що це так тхне? Ти відчуваєш цей запах? – через пару лій, знову перервав тишу хлопець, не в змозі змовчати, адже сморід, що витав повсюди, заставляв затиснути носа.

Не можна було відразу здогадатися, що саме було епіцентром тієї воні, що в спекотних умовах розповзалася, як чума, але цей сморід, безсумнівно, міг бути гниттям залишків живих організмів чи наслідком мікробного розкладання, додатково приправленим сірководнем. Саме так сприймав Ліам цю гримучу суміш, що потроху почала виїдати очі.

Відповідати Марах не стала, але на цей раз її реакція була не така пасивна. Вона зупинилася, підозріло роздивилася навкруги та втягла носом повітря, аналізуючи знайомий сморід. Звісно, вона його згадала, але разом із цим, відчула й страх та паніку, що ще з самого дитинства поселилися в середині.

Аби опанувати себе, не потрібно було багато часу, але сам факт такої реакції тіла та всього організму, що на мить став у ступор, наголошував на тому, що нічого не було забутим.

- Що з тобою? – кинув Ліам погляд на дівчину, на якій різко лиця не стало. 

Її кров відійшла від щік та рвонула в ноги, зробивши, і так порцелянове обличчя, ще більш безжиттєвим.

- Наше життя у небезпеці, - перші слова, які проронила дівчина, не були райдужними.

Все дівоче тіло скооперувалося, а руки швидко потяглися до поясу, дістаючи холодну зброю. Ляск в повітрі і чорний пасок знову зробився мечем, ставши на захист своєї хазяйки.

- Втекти не вийде – прийдеться битися, - озвучила слідом та стала в захисну позу, тримаючи перед собою титанове лезо, продовжуючи сканувати все навколо них.

- З ким? – глузливо перепитав наступник трону, обернувшись навколо своєї осі, в пошуках небезпеки, але по периметру нікого та нічого не вбачалося, і тільки старі руїни, що були трохи попереду, могли таїти в собі небезпеку, та і до них треба було ще добратися. - Тут нікого немає?

- Ось тому, ти вже програв, - з холодною серйозністю проговорила дівчина, яка перед боєм перетворювалася на іншу людину, та, ніби сама ставала сталевою. - Якщо твої очі нічого не бачать – це не означає, що на тебе не чекає смерть. Не довіряй очам – твоя смерть під землею.

- Під землею? – задумливо перепитав Тодей молодший, здогадуючись, про що наголошувала Таіра, але через мить здогадки стали реальністю, коли з-під землі, з загрозливим гортанним риком, вирвалася істота, яка у всі часи, була жахом для малих дітей, перед сном.

Людиноподібний звір з волосяним покровом, що більше був схожий на колючі голки, кинувся перед дівчиною, махаючи своїми довжелезними руками, на яких були загрозливо гострі пазурі. Один такий помах міг вбити відразу, але Марах скористалася своєю спритністю та провівши низку блокуючих ударів, перейшла у наступ.

Битися з цим противником лицем до лиця, було не реально, адже довжина рук та пазурів цієї тварі, не дозволяла нанести нищівний удар, не підставивши себе. Так і відбивалася, викручуючись змією, а коли, нарешті, отримала змогу вдарити зі спини – вставила меч між ребрами, і не зупиняючись на досягненому, швидко перерізала горло моторошній істоті.

- Масмори, - проговорив Ліам, неначе оголосив вирок, споглядаючи на закривавлене волохате тіло, що ніби мішок з зерном, впало на землю, заливаючи пісок своєю кров’ю. Всі у імперії Хобар, від малого до великого, знали ще з пелюшок, що істоти народу масморів ніколи не ходила по одинці. Вони жили у зграї та полювали, виключно в зграї. - Спина до спини! - крикнув хлопець слідом та встиг змінити позицію, адже за секунду, з-під землі, вирвалося ще троє, що почали горлопанити на всю, б’ючи себе в груди.

Наступник трону не бачив такого ніколи, але у талмудах він читав, що подібний ритуал, кровожерливі масмори проводили для загиблого члена своєї зграї, в намірах відплатити кривднику за його смерть. І від цього волосся ставало дибки, реагуючи на передсмертний обряд.

- Ухиляйся! - крикнула Таіра, яка старалася відбивати напад за двох, власним тілом захищаючи наступника престолу. 

Як би вона не старалася та сили були не рівні, а в них на двох був лише один меч.

Все настільки завертілося, що у цій сутичці дівчині порвали комбінезон на спині, на щастя, не зачепивши шкіри, а Ліам, взагалі, отримав поранення на лівій руці у вигляді трьох глибоких порізів гострими пазурами. Кровожерливі істоти все наступали, але і дурню було зрозуміло, що основні сили та лють, ці підземні створіння, кидали на чоловіка, обравши його основною жертвою.