Читати книгу - "Під омелою, Анна Харламова"

   — Це приємно. — Коротка відповідь.
   — Це повинно бути кайфом для обох. А не - «це приємно». — Він похитав головою.
   — Коли ти себе в останнє пестила? — нахабна та сексуальна усмішка осяяла його обличчя.
   — Святославе! Ти що?! — зніяковінню не було меж.
   — Еммо, ти хоч знаєш своє тіло? Чого воно бажає? Це нормально досліджувати, на що відгукується твоє тіло. — Він говорив вільно і спокусливо.
   — Це було давно. — Зізналась Емма і ковтнула вина.
   — Хоч давно,… але добре, що це взагалі було. — Схвально усміхнувшись, він продовжив атакувати провокативними запитаннями: — І яка ж частинка тебе найерогенна?
   — Святославе, це здається не твоє діло. — Вона надпила вина і похитала головою. От нахаба,… але ж який сексуальний.
   — Чому ж?... — вишкірився Святослав.
   Емма округлила очі.
   — Не зрозуміла?
   — Якщо я хочу тебе спокусити… мені треба знати, що тобі до смаку. — Його погляд змовницьки мерехтів шаленими бісиками.
   — Не вийде, Святославе… не вийде. Я ж казала… я тут не для цього… і після п’яти років…
   — В’язниці суворого режиму…. — перебивши її, він примружився.
   — Що ти верзеш?! — надувши пухкі губки, запитала Емма.
   — Ну а як це ще назвати? Ти неймовірна красуня… яка жадає пристрасті, але… — він ледь видушив наступні слова, — коханий чоловік… не давав відчути. Як то кажуть «сам не гам і комусь не дам». Але ж Еммо… ти тепер вільна, і ти можеш відчути те, про що мрієш. — Його погляд упав на її вуста, які вона швидко облизала.
   — Я мрію… мрію… пізнати себе. От і все. — Емма задерла носика.
   — А якщо цим пізнаванням, - має бути саме сексуальність, пізнавання себе, як жінки, відчути, що таке пристрасть і бажання… можливо це саме те, що тобі потрібно пізнати?
   Спокійна, впевнена усмішка, від якої Емма майже втратила здатність тверезо думати… хоча, можливо розум вона втратила після другого келиха вина.
   — Це все лише заплутає… А я і так розгублена. — Чесно зізналась дівчина.
   — Гаразд. — Святослав долив вина. — А чому ви розійшлись? Що стало тією крапкою?
   — Це не важливо… і банально. — Її очі заблистіли.
   — Якщо ти говориш це зі сльозами на очах, - тоді це важливо. Що сталося, Еммо? — він дивився у її сині очі, у яких була розгубленість, біль, жалість до самої себе і розчарування.
   — Я запитала… чи він взагалі планує зі мною сім’ю… На що він відповів – «нам і так добре, навіщо щось ускладнювати».
   — І це було тією крапкою? — запитав Святослав, ковтнувши вина.
   — Так. Я п’ять років відала людині, яка не планувала зі мною спільного майбутнього. — Емма витерла сльозу, яка забриніла на щоці.
   — Чому ти раніше не запитала його про це? Чому так довго тягла? — примружившись, він чекав на відповідь.
   — Не хотіла поспішати… напосідати, як кожна жінка. — Емма знизила плечима.
   — Тоді – винні обоє. Він не відповідав, бо не знав запитання. Ти чекала, хоча він цього не просив. Тож… завжди слід запитувати, якщо чогось хочеш. Люди втрачають час… роки, бо не вміють спілкуватись.
   — Ти правий. Я не думала про це ось так. — Емма намагалась не плакати, але зрадницька сльоза знову обпекла її щоку.
   — Не плач, Еммо. — Він забрав великим пальцем її сльози, а потім облизав його. — Цікаво, де ще ти солона…
  Емма ошелешено подивилась в його очі, які блищали та спокушали.
  — Не знаю. — Тихо відповіла вона.
   — Сподіваюсь, що я тобі в скорому часі розповім, де саме… — хлопець охрипнув і голосно ковтнув.
   Емма відчула, як її тіло занило, як найніжніша частина її – запалала від його слів.
   — Святославе…
   — Ти його і досі кохаєш? — він боявся почути відповідь, але наважився запитати. Краще зараз взнати.
   — Я зрозуміла, що дуже давно його не кохала. Просто звикла і все. — Зітхнула вона і зробила знову ковток.
   — Я радий це чути. — Зізнався Святослав.
   — І я рада, що можу зізнатись. Я не звикла запитувати себе… і тим паче відповідати. Це важко. Заглиблюватись у свою душу – занадто важко. Здається, що краще все залишити, як є – але це лише обман. Колись, я б зневажала себе за те, що залишила все як є. Я щаслива – що пішла від нього. Тепер у нас обох є шанс – на щасливе майбутнє. Я впевнена, що ми ніколи не були половинкою одне одного. Наше щастя – десь нас чекає. — Емма зрозуміла, що хильнула до тої міри – де розв’язується язик.
   Святослав усміхнувся.
   — Це правильно. Любов до себе – вчить нас любити інших. — Він подарував їй усмішку і теплий погляд. — Бажати чогось для себе –це нормально. Ні це правильно. Ти все правильно зробила. Краще пізно – ніж ніколи.
   — З твоїх вуст – це звучить так просто… правильно. — Емма поклала голову на спинку дивана і її пишні коси розсипались по плечах. — Я ніколи не зважала, на себе. Я забулась про себе і про любов до себе.
   — Це все можна виправити. — Усміхнувся він.
   — Сподіваюсь. — Зітхнула Емма.
   — Початок – вдалий. Ти усвідомила, що хочеш змін… тож, все вийде! — натхненно мовив Святослав, дивлячись на те, як її обличчя осяяла щира усмішка.
   — Ммм гарно.
   — Навчись любити себе, Еммо. Ти робила все, як хотів він, щоб отримати кохання. Проте ти і кохання не отримувала і собою не була. Я правий? Ти ж напевно була правильною і бездоганною у всьому?
   — Так. У мене навіть секс був за графіком. Капець! Я дожилась! — Емма закліпала. Вино… розмова… і ці запитання Святослава – розслабили її і змусила багато про, що замислитись.
   — У тебе секс був за графіком?! Ну такого я точно не очікував! — його щелепа просто «відпала». — Чесно?
   — Я кажу правду. Я все робила за графіком. Гуляла, їла, ходила на роботу… і секс… секс був за графіком. — Емма лише зараз зрозуміла абсурдність усього цього. Як? Як вона дожилась до такого?! — Я була такою, якою ти мене описав… правильною і намагалась бути бездоганною.
   — Тобі треба навчитись бути собою, навчитись розслаблятись і робити щось для себе. Ти повинна зрозуміти, що тебе будуть любити навіть тоді, коли ти десь помилишся, не будеш бездоганною коротше лоханешся. — Він не хотів, щоб вона відчувала себе нещасною, але їй потрібно зрозуміти істину, - любити себе це правильно. — Немає необхідності завжди нехтувати своїми мріями, бажаннями в ім’я когось. — Святослав простягнув руку і забрав за її вушко прядку, яка впала на її рожеву щічку. — Ти не перестанеш менше когось любити, якщо іноді будеш зважати на себе.
   — Ти неймовірний чоловік, Святославе… — промурликала вона. Вино геть її розслабило. — Ти дуже мудрий. Я таких ще не зустрічала. — Тепер Емма не відчувала ніякого збентеження. — Сподіваюсь, я не забуду твоїх слів.
   — Я нагадаю, якщо забудеш. — Усміхнувся він.
   — Можна я дещо запитаю?
   — Так.
   — Що то за дівчина тобі дзвонила у потягу? А потім тут? — вона зніяковіла, але жіноча цікавість узяла вверх.
   — Тоді у потягу… дзвонила моя племінниця, а тоді коли ти передала мені телефон – це по роботі. — Святослав прокашлявся і осушив келих одним ковтком.
   — Але ж тобі дзвонили двічі у потягу… племінниця і?
   — Не важливо. — Святослав занервував.
   — А біля альтанки?
   — Яка різниця, Еммо? — хлопець облизав нервово губи.
   — О, Господи! — Емма важко задихала, а у скроні вдарила кров.
   — Що? Що таке, Еммо? — він перелякано дивився на неї.
   — Ти одружений? — Емма просто злетіла з канапи і напружено дивилась у вічі Казанові.
   Святослав підвівся за нею, і поставивши свій келих на стіл, забрав з її рук келих і зробив теж саме.
   — Це я забрав, - що б ти мені не врізала. — Засміявся він, а потім серйозно мовив: — Я не одружений і ніколи не був. У мене все добре з пам’яттю.
   — Чесно? — Емма важко дихала і хотіла почути лише слово - «так».
   — Так, Еммо. Так. Я не одру-же-ний!
   Емма зітхнула і в цьому пориві радості обійняла його. Святослав задоволено усміхнувся. Притиснувшись до нього, вона торкалась своїми пружними грудьми його стану – і він просто божеволів, щоб у цю саму мить – не підняти її і занести у спальню. Хоча яка різниця, де її пізнати… хай це буде на канапі… на підлозі – будь де… лише б заволодіти цією Красунею з перчиком.
   Емма відсунулась і промовила:
   — Я ж казала… вино на мене цікаво діє. — Усміхнулась вона і зашарілась від власних дій.
   — Еммо… я хочу тебе. Дуже хочу… повільно займатись коханням, а в іншу мить швидко і ненаситно трахати тебе. — Святослав дивився у її широко розплющені очі від подиву.
   — Святославе… що за слова?! — вона ніколи не чула їх по відношенню до себе. Вона ж не порно зірка!
   — Було б дивно, якщо б я не захотів тебе ненаситно трахнути. — Він стиснув її так сильно, що відчув, як її соски затверділи. — Я шалено тебе хочу… Хочу заволодіти тобою… і вибач, — з його грудей вирвався смішок, — ні не вибач,… якщо ти не готова чути, що я тебе сильно бажаю. І я знаю Еммо, що тобі це сподобається, а головне, що ти вже цього бажаєш.
   — Відпусти мене… — прошипіла вона. — Я не якась…
   — Чому ти вирішила, що ти «якась»? — він знав відповідь, але хотів почути її зізнання.
   — Ти знаєш.
   — Скажи!
   — Ти хочеш мене…
   — Кажи…
   — Ти хочеш мене… мене трахнути. Але ж я…
   — Ні, Еммо… ти не «якась», - ти особлива. І я настільки тебе бажаю, що знаю точно… однією ніжністю – я тобі це не доведу. Ти і сама забажаєш більшого, коли я навчу тебе любити і відчувати своє тіло. — Святослав стискав її сідниці і звабливо дивився на неї. — Коли буде здаватись, що якщо – ми не переступимо через грань, - ми вибухнемо… і ти, Красуня, захочеш не ванілі, а перчику. Згодом ти сама візьмеш мене…. так, як я сказав.
   Емма стояла, як вкопана… здатність тверезо думати – загубилась на дні пляшки… і в його обіймах. Ці очі – полонили її, а руки… руки відвели у забуття.
   — Я хочу… піти…
   — Прошу. — Він відпустив її. — До зустрічі Еммо… сьогодні уночі.
   — Що? Ти хочеш прийти до мене? — її очі видавали шок.
   — Ні… не я до тебе…
   Його самовпевнена усмішка і така ж самовпевнена хода змусили Емму вийти із шоку. Він зник за дверима вітальні.