Читати книгу - "Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко"

— Що ж ваші хлопчаки так чухнули вдень? — глузливо спитав я. — Залишили тебе прикривати свій відхід?

— Я сама залишилася, щоб поговорити з тобою.

Око Прибульця глузливо дивилося на нас із неба. Часом його затуляли хмари, і, здавалося, що зірки лукаво підморгують. Побалакайте, дітлахи, побалакайте на своє задоволення…

- Інго, а як ти потрапила на острови?

- Як все.

Їй явно не хотілося згадувати. Але я не вгавав:

- А саме? Ось мене підловили біля парку.

— А мене у парку. Я гуляла з Лайна.

Лайна - це її собака. Велика, красива та абсолютно нешкідлива шотландська вівчарка.

— То ви разом потрапили сюди?

— Ні… Якийсь ідіот підійшов у парку і каже: «Можна сфотографувати собаку?» Я дозволила. Він скидався навколо, потім попросив потримати собаку, щоб не крутився.

Я помітив, як затремтіли в Інги губи. І чудово її зрозумів. Була у наших викраденнях до болю образлива відрепетованість.

— Повна темрява — і ляснулася у воду.

- У воду?

— Так, у нас спеціальний басейн викопано, щоб ніхто не розбився. До мене підбігає Лорка… ну, тоді я її не знала. А я стою і думаю, що мені все сниться.

- Інго, давай вирішимо, чим займемося в першу чергу, - швидко сказав я. Надто вже змінився голос. У книжках герої завжди втішають дівчат, що плачуть, але я зовсім не був певен, що згадаю, які слова при цьому говорять.

- Давай ...

— Треба більше дізнатися про острови. Скільки років вони існують, хто і на яких островах мешкає. Чи немає іншої зброї, крім мечів та арбалетів. Пробували домовитися між собою чи ні. Якщо куштували — що з цього вийшло. Карту добре було б намалювати.

- Гаразд.

— Чи є такі острови, на яких ніхто не мешкає. Як виглядають прибульці, хто їх бачив. Чи тут є птахи, а якщо є, то звідки прилітають. Чи діє компас... втім, це я сам перевірю. Які корисні речі є на островах... У нас один хлопчик із плеєром ходить, наприклад.

- Добре. У нас теж є магнітофон, але в нього батареї сіли… Діма, а чому так сильно натягнулася мотузка?

Я з подивом глянув на шнур, що перетинав проріз моста.

Він не просто натягнувся, він стовбурчився нейлоновими волосками, що розповзалися, і тихо дзвенів на вітрі, як струна, що збирається лопнути.

— Інго, ми ротозеї, — видихнув я, смикаючи вузол, що стягся в тугу грудку. — Міст усе ще розходиться і натягує мотузку. Треба її послабити.

Вузол не піддавався. Розтягнутий нейлон перетворився на абсолютно однорідну, непідвладну пальцям масу. Я вчепився в нього і, зриваючи нігті, з усіх сил потяг. Безрезультатно.

- Я поліз назад.

Мотузка під пальцями здавалася жорсткою як сталевий трос.

— Дімку, не треба!

Інга спробувала мене зупинити, але вже було пізно. Я квапливо повз, бовтаючись під ненадійною мотузкою, що доживає останні миті.