Читати книгу - "Старший боярин (збірник), Григорій Михайлович Косинка"

А щоб домовик не забував про свій обов'язок, то вони дбали, аби він сідав на горищі чатувати тільки проти забитого гака. Для цього вони приносили трави з того місця садка, де перший раз цілувалися, і клали її на горищі якраз проти нього. І першу пелюшку після дитини стелили сушитися там же з відповідними примовами. І, отже, до цього гака причепив перший вершник пояс і, обернувшися до свого товариша, звелів:

– Ну, Мелето, поможи уже мертву повісити, а потім поїдемо не в Смілу, а в Рохмистрівку, там у мене приятель пристав, і я скажу, що Лундик повісив свою тітку, забрав гроші і втік. Після того, що він мені зробив у попа, все буде так, як треба.

І повісили стару жінку на тім гаку, на якім вона замолоду не вішала колиски і, мабуть, вже не повісить і небіж її. І вийшли обидва надвір, поодв'язували коней. І той, якого перший назвав Мелетою, одчинив ворота, і, вискочивши теж на коня, подався разом, як бачимо, вже з нашим знайомим Пронем шляхом у напрямку до Рохмистрівки. І все господарство лишилося серед ночі з розчиненими ворітьми, аби входила і непрохана пустиня, і той час, що не міряється ніякими годинниками ні календарями. І бовваніло господарство над яром проти попової садиби з мовчазної, ще не освітленої місяцем ночі, неначе велетенські домовини.

Розділ дев'ятий

Ніхто не знає, як я любив тишу колишніх священичих садиб. Тишу, коли вдень після метушні господарської враз починався мовчазний антракт. Коли над селами, мов купи густого, білого, соняшного, розпеченого туману, стояли церкви, позвішувавши вниз дзвони, прислухаючися ними до останніх своїх звуків, вирваних дзвонарями минулої неділі і кинутих на перелетні степові вітри, аби вони віднесли їх, неначе журавлів, з притишеним гудінням аж до далеких морських берегів і там затихли з ними в гуркоті хвиль.

Ніхто не знає, як я любив отаку тишу колишніх священичих садиб, коли одна якась думка в голові вирізнялася і прояснювалася так між іншими думками, як сузір'я Воза на нічному небі між мільярдами зір. І коли вимріяна картина в душі робилася такою велетенською, що не потовплювалася між небом і землею. Але щоб таки поміститися в світі, то перехилялася верхньою своєю рамою за найдальше коло обрію і приймала у свої кольори соняшне проміння так, неначе молоденька дівчина пристиглу ласку від змученого жагою і нею-таки притишеного хлопця. І ось такої пори панна Варка щось робила в себе в кімнаті над розчиненою корзиною і валізою. Вся її постать світилася зосередженістю і певністю душевного стану. Аж відчинилися двері в кімнату і на порозі стала Дунька і, не зважаючи на панночку, почала з робленою урочою побожністю хреститися в куток над столом, де видніла в рушнику ікона якогось святого. І робила це так, ніби вона цілий тиждень шукала змоги це зробити, а знайшовши, не зважає вже ні на кого і одбуває своє душевне наставления. Панна Варка, відчувши навмисність такого явища, зараз же відвернулася до вікна і стала дивитися в садок. І Дунька вже без всякого стриму заговорила:

– Що, не подобається?

Панночка відповіла:

– Еге ж, не подобається. Треба завжди стукати в двері, як хочеться до когось заходити в кімнату.

– Ні, вам не подобається, що я хрестюся.

Панна Варка звільна обернулася до неї і сказала насмішкувато:

– Дунько, що тобі Бог дав?

– Не Бог мені дав, а люди і дід Гарбуз! Всі говорять, що ви відьма, а дід Гарбуз після вчорашнього розказав мені все. Він давно слідкує за вами. Він бачив, як ви на хаті розшивали сніпки і ходили в берег співати і як привели з собою того причинуватого Лундика. Це тоді, як ви до мене плигнули в ліжко і питалися, чи він подужає діда Гарбуза. О, бачите, моя правда, бо почервоніли. Мені що? Якби про мене йшла справа, я мовчала б, а то мені жаль батюшки і того бідного вашого жениха.

– Щось ти, Дунько, дуже пащекуватою стала. Гляди, щоб тобі хто рота не заткнув справді якимсь гарбузовим хвостом.

– Не бійтеся, не заткне! Уже тепер всім відомо, хто такий Лундик. І вже я то знаю, чого ви вчора стали йому в оборону… Чорт бісові не дасть ока виколоти.

– Чуєш, Дунько, іншим разом я тебе так би поперла з кімнати, що вслід тобі тільки зашуміло б, а зараз бачу, що ти в своїй невторопливій голові щось маєш до мене. Ну, говори.

– Еге ж, говори! А буду говорити, бо мені жаль батюшки і отого бідного вашого жениха.

І, зупинившися на мить, ніби ковтаючи якусь частину думки, вона вела своє:

– А говоритиму. Отож сьогодні я, не хотячи, звалила кочергу, а вона, падаючи, зачепила на вішакові картуз, який упав теж. Тільки що в помийницю. Витягаю, дивлюся, аж упізнаю Лундиків. Мені спершу стало дивно: як то людина може з гостей піти без картуза. А потім згадала, що, дивлячись крізь одхилені двері на вчорашню вашу бесіду, я трохи не на смерть перелякалася. Та й думаю: Господи, до чого бувають люди скажені! Та й думаю: що то Гордій тепер робить? Та мерщій з картузом до нього через яр! А потім на гору. Коли дивлюся, а в їхньому дворі повно людей: жандари, стражники, і сила-силенна приставів на бричках і так, кіньми. І всі то злазять з них, то знов вилазять. То як очманілі ускакують у хату… То знов вискакують. Та все кажуть: «Неть, неть…» Та все кажуть ще щось. Аж під клунею стоїть табунець жінок. Я до них та й питаюся в Казиленкової. «Що воно таке?» А вона мені: «Гордій Лундик повісив свою тітку, украв гроші і кудись утік…» Господи! Світ у мене під ногами захитався… Біжу я з гори до Тясмину і не знаю вже, де й діти проклятий картуз! Думаю, що ще й на мене скажуть: «Неть, неть…» І ще щось… Та його в рогіз[57]! Тільки зашуміло. І оце як собі хочете. Хоч мені і дуже шкода батюшки і вашого бідного жениха, але далі вже годі. Іду від вас. Нехай мене Бог милує від такої напасті. Не хочу у такім домі наймитувати.

Тут панні Барці ніби не хватило повітря і вона, побілівши, вхопилася за груди, потім сіла на стілець і, опанувавши собою, спиталася:

– А ти батюшці казала про це?

– Ба ні.

– Не встигла?

– Еге ж.

– Дунько, – сказала